— Знаю, вже прийшли... — відповіла маска. — Інакше ми б тут не сиділи.
— А результат?.. — запитав суддя.
— Всі папери, знайдені в машині, плюс все можливе поза нею, що могло б повилітати з авто під час аварії, ретельно зібрано до приїзду міліції, спаковано й передано вам, як домовлялися.
— Там немає того, що мені потрібно! — вигукнув Лавник.
— Звиняйте, — одразу жорстко відреагував незнайомець. — Це вже не наші проблеми... Ми не винні, що у клієнтів не було того, що вам потрібно...
Ярема Сильвестрович сам це добре розумів, просто хотів на власні очі, на власну інтуїцію, на власну телепатію, і взагалі на власні свої таємні знання переконатися, що чоловік із вчителевого списку не хитрує...
Пересвідчився — не хитрував. Усе чесно. Лавник давно вже брехню б вичислив, з його арсеналу пішов у хід не один таємний прийом, проти яких смертні не встоять. Не мають права, бо не вміють. Не дано їм...
По паузі в бесіді, що затягнулася, незнайомець вирішив ще раз розтлумачити пророблену ним роботу.
— Наше завдання було будь-що затримати клієнта живим. Мікротравми дозволяються. Це раз. Забрати усі можливі документи, записники, замітки, чернетки, — одне слово, всі папери — два. Все виконано. Претензії є? — запитав.
— Немає, — відповів суддя.
— Ви бажаєте продовжити співпрацю?
— Ні, — суддя піднявся з подушки. За ним незнайомець. — Дякую... — пішов до зачинених дверей.
— Там вхід, — попередив незнайомець.
— Де вхід — там і вихід, — мовив суддя.
— Не завжди, пане, — незнайомець покрутив персня на руці, і відсунулася нова стіна. Не та, через яку він увійшов.
Перед виходом Ярема Сильвестрович зупинився.
— І все-таки я не розумію, для чого було мене сюди везти...
З його сторони це був геніальний хід. Таємний гіпноз захоплення. Прихований виклик...
— Гарний трюк, — заплескав у долоні незнайомець. — Трошки я вам відповім... — ураз потух камін. Затишок з приміщення вивітрився моментально. — Щоб, коли вас ненароком покине здоровий глузд, ви знали, де нас шукати. Бо тут поряд є ваша сила...
Суддя спітнів. Не один він мудрий і передбачливий, як виявляється... Маски-шоу. Його знають, а він не знає... Ярема Сильвестрович розумів, що часто перемога чекає за останнім поворотом, зависнувши на волосинці над прірвою... Тому натякнув:
— Я відчув на масці запах одного знайомого...
— Вітаю. У вас гарний нюх...
— Він — ваш?..
— Ні. Просто є певний вид запахів, що перебивають інші...
Загадковий незнайомець з пивним животом зник. Перед суддею маячив інший — з кучерявими бровами.
— Я вас проведу! — сказав і повів, підсвічуючи смолоскипом. Він пахнув Безруким. Уперемішку з Марі. З крапельками хтивого поту... Зоряни...
Номери на авто судді були знову інші. Але не його. Лавник знову запам'ятав. Рушив за машиною, що супроводжувала його сюди. По дорозі загубив її. Наче крізь землю провалилася. З'їхав на узбіччя. Вибіг. Номери були його! Чудасія!..
У Яреми Сильвестровича Лавника дуже погіршився настрій. Виявилося, що в світі є ще хтось, хто вміє більше, ніж він, і таке, що він не знає і не розуміє... А це звучить... загрозливо...
37
У лікарнях завжди пахне бідою. Людські болі вже чекають біля вхідних дверей, шпортаються за поріг, снують коридорами, нападають зі стін, ходять догори ногами по стелі, гріються на світильниках. Куди не стрель оком — хтось хмуриться, журиться, плаче, а то й заливається горем, бо для нього настає кінець світу. Не для померлого, вкритого простирадлом, щоб не бачити грішної землі, — а саме для живого... Бо лишень живий може збагнути таїну зникнення, покійнику все по барабану: недобудований будинок, недовчені діти, недобитий (морально) начальник, недоброзичливий перехожий, недобачений фільм, недолугий сусід, недокурений недокурок... І ще багато «недо», які манять своєю недовершеністю тільки наївних живих...
Лев із перемотаною головою і порізаною щокою стояв над Марі і заливався слізьми. Його безцінна хвиляста жінка вся була обтикана голками і обмотана прозорими трубочками, через які лилося в її тіло кволе життя... Вона виглядала блідіше стертих горем лікарняних стін, її губи були порепані, наче земля у засуху. Безрукий склав руки на грудях і молив Бога залишити життя жінці, що дарує радість. Він просив Господа забрати у нього все — тіло, душу, стерти з книги життя пам'ять про нього, знищити його в пух і прах, мучити вічно муками пекельними, все, чого Богові душа забажає, але дозволити Марі жити. Він зрікається всього себе заради неї, він дарує всього себе їй...