— Шановний, — добре знайомий лікар торсав Безрукого за плече, — отямтеся! Бо так можна і Богові душу віддати...
— Ні! — визвірився на безневинного ескулапа Лев. — Богові не віддам! Я хочу їй віддати! Чуєте? Попросіть Його, нехай передасть мою душу Марі! Чуєте?..
— Я спробую, — прошепотів згідливо лікар. — Але не обіцяю результат. Самі розумієте, випадків переселення душ, навіть подарованих, не буває... Ще не зафіксовано, — додав. Лікар уміло заплутував Лева, аби витягти його з глибокого стану афекту.
— Та що ви знаєте? — наїжився Безрукий. — Що не зафіксовано? Хочете фіксувати — фіксуйте мене! Бо в мене... у мене чужа душа, розумієте?!.
— Звичайно, — мовив лікар, — але... Щоб не було гірше, не хочу вас обнадіювати... Мені шкода...
Лікарева смертельна репліка привела Лева до тями.
— Я зрозумів, — з Левових грудей вирвався могильний голос. — Можна побути з нею?..
Скрипнули двері, лікар тихенько вийшов. Чому двері скриплять? Чому їх не змащують? Може, вони перед смертю завдають хворим мук? Своїм безглуздим скрипом не дають нормально попрощатися з життям?.. Безрукий ладен був цей скрип задушити. Однією рукою і моментально. Щоб знав...
Вирок зачитано. Лев, як колишній кат, холоднокровно його виконає. Вперше і востаннє. Недарма займався єдиноборствами. Знає один цікавий прийом, як самому собі скрутити шию. Безболісно і ефективно. Назавжди. Достатньо однієї повноцінної руки і обрубка. Для фіксації. Стопроцентної.
Але спершу Лев признається Марі. Для нього це дуже важливо. Безрукий став навколішки біля хвилястої диво-жінки, обережно взяв її за руку. Сльози котилися з очей горохом. Були такі велетенські, як він...
— Я... тебе... кохаю... Марі... чко... — прошепотів.
Господь прислухався до себе — знизу відчув справжні емоції любові. Любов — свята! Її пропустити, най Бог боронить!.. Виглянув у вікно, зловив Львів, націлився на місто, що останнім часом не давало спокою, і наблизив Львів до неба. Побачив Лева, зворушився:
— Хай буде по його вірі, — порекомендував.
У палаті запищало, заблимало, громовиці забігали на приладах, здійнявся неймовірний рейвах, і Марі розплющила очі...
— Слава Тобі, Господи! — переможно заричав Лев.
У Львові був землетрус. Його не зафіксував жоден сейсмограф...
Бо Лев збагнув, що можна повелівати емоціями...
— Ти житимеш... — прошепотіла Марі й утомлено всміхнулася. Свята хвиляста жінка! Її життя висить на волосинці, а вона думає про дикого скаліченого Лева з чужою душею і дивним набором долі...
38
Суддю раптом ухопив шал. Його авто обганяло все на дорозі, і здавалося, ось-ось злетить. Як машина з мультиків, що вміє трансформуватися в літака. Але крила в шикарного автомобіля знаного судді не виросли... Отетерілі міліціонери махали паличками, кричали щось у свої захриплі рації — де там!.. Наздоганяти навіть не пробували. По-перше, розуміли, що не наздоженуть, по-друге, не хотіли шукати клопотів на свої голови. Така робота: не головне — кого затримати, головне — кого не затримати...
Лавник припаркувався в дерево. Тільки-но відремонтованим багажником. Він на повному ходу вискнув гальмами перед брамою дачі і різко повернув ліворуч. Потім так само, як опечений, здав назад. Бо передумав їхати додому.
Підбіг водій. На ньому не було лиця. Через те, що не було його на судді.
— Нічого страшного! — намагався заспокоїти шефа.
— Знаю, — на диво спокійно мовив Ярема Сильвестрович і вийшов з машини. Прикусив нижню губу. Сам злякався того. Така міміка змалку виказувала його невпевненість. Забув уже навіть, як то бути невпевненим. Аж запахло дитинством. Розвернув до себе бокове дзеркало, кисло посміхнувся. Побачив брудно-жовте обличчя юнака з студентського гуртожитку. — Геть! — крикнув у дзеркало, і обличчя зблідло. Проте стало впевненим, сильним і голодним.
Водій позадкував.
— Я не до тебе! — визвірився на нього Лавник. — Сідай за кермо. Тобі за що гроші платять, га? — причепився до бідолахи.
— За водіння автомобіля, — відповів водій. З досвіду вирахував, що це таке запитання, на яке варто відповісти. Хоча переважно були такі, на які краще змовчати.
— Мені треба попити крові. Поїхали...
Водій не перепитував, куди. Боявся. На свій страх і ризик помчав на бойню. Вгадав. Поки шефа не було, акуратно розвертався, щоб часом не зачепити машину. Хоча вона й так була покалічена в тому самому місці.