— Ти що, передумав? — запитала раптом Зоряна. Він відчув себе хлопчиськом, зловленим мамою на брехні.
— Ні! — поспішив зректися своєї думки Ярема, застуканий зненацька.
— Знаєш, кого нагадав мені щойно твій вираз обличчя?
Лавник намагався вродити здорову усмішку:
— Кого? — прищулив очі, зображаючи захоплення і закоханість. Майстерно, але непереконливо.
— Петра, — відповіла диво-жінка. І не чекаючи, поки Ярема, що звик повелівати, розізлиться, що з ним смертні дозволяють собі розмовляти натяками, вона додала: — У мить, коли він зрікся Христа...
Бог, який у той нас сидів за своїм вселенським комп'ютером і випадково натрапив на цю розмову, натиснув на «паузу». Йому треба було дещо обміркувати. Виявляється, багато цікавого останнім часом твориться у цьому українському Львові... І аж занадто!.. Втручатися Він, звичайно, не збирається, бо кожен має право вільного вибору, але ж...
Зоряна повагом піднялася зі стільця.
— Дякую, — мовила і вийшла.
Лавник не міг позбутися шоку. Сам шок не хотів йти геть, а силоміць проганяти його судді не хотілося. Хай поживе трохи в ньому, загартує. «Справжня бестія, відьма, чортиця!.. — подумав. — А згадує про Христа... Нонсенс...»
Кинув на столик гроші за непочатий обід. Суддя завжди розплачувався за все. На відміну від своїх колег, він знав, що халява — це не досягнення, халява — кабала. Тому його завжди й усюди радо зустрічали. «А чого не заплатити, як є чим? — казав учитель, викорінюючи попервах з нього скупість. — Ти навіть не уявляєш, — повчав учитель, — скільки отрути всмоктується в тебе від масних припрошувань приходити ще, що тебе завжди раді бачити, що заклад з величезною щирістю радо пригощає такого прекрасного чоловіка, як ти... Не ловися на даровизну. Її немає! Це закон».
Лавник підійшов до стіни, зняв картину. Здув з неї свіжу пилюку. Взяв під руку.
— Ох уже ті жінки! — мовив уголос по дорозі. Відклав вивчення того, що сьогодні відбулося, на потім. Сяде в кабінеті, сам, при свічках, і все йому відкриється. Як завжди. І Ярема Сильвестрович переключився на радість — знав одну потаємну кнопку в голові.
— В ювелірний магазин! — скомандував водієві, який відзначив дивний настрій шефа.
— Чи не одружуватись збираєтесь? — ляпнув водій, прикусив язика і вкотре за день зіпсував настрій шефові. Ну не любив Лавник, щоб його розгадували...
— Так, — сказав шеф. — Знайшов вампірку... А ти більше не кусай язика до крові, добре?.. Розумієш, свіжа кров мене дратує. Я можу не стриматись. Хоча з тебе крові, як з козла молока...
Водій одразу зблід. Його червоні кров'яні тільця сховалися не знати куди. Ярема Сильвестрович цим був дуже задоволений.
39
Лев у лікарні жив. Спав на кріслі біля ліжка Марі. Його ніхто не міг прогнати. Ні погрозами, ні проханнями, нічим... Лікарі дивувалися його впертості і витривалості. Попервах не дуже сварили, думали, витримає день-два. Але... Вже тиждень він не відходив від хвилястої коханої... Він знав — якщо буде поруч, вона житиме... Коли в палаті було вільне ліжко, мав можливість випростати спину. Це була рідкість. Хворі з палати, яких виписували, спеціально дотягували до вечора, щоб на їх місце нікого не поклали, і щоб Лев міг відпочити. Про Безрукого почали ходити легенди. Двері палати не зачинялися — всі хотіли хоча б краєм ока глипнути на чоловіка, який кохає до безтями... І до безумства...
У лікарню прийшла перевірка — Лева треба було кров з носа сховати. Знайшов час поговорити з упертюхом сам головний. Поговорив...
— Я його не прожену, — сказав начальству. — Краще вже я піду. Я бачив його очі. В них любов... Чиста, безкорислива любов... — додав.
Безрукий схуд. Тепер він виглядав не зледачілим хижаком, а виснаженим спартанцем.
«Перевірка» виявилася другом дитинства. Проживали у дитячому домі в одній кімнаті. Згодом «перевірці» пощастило, і її забрали далекі родичі, що мали все, крім дітей... Після цього Марі перевели в окрему палату. З двома ліжками.
Після аварії Марі повністю змінилася. Її тіло було слабким, а дух такий здоровий, що вчитися оптимізму до неї прибігали самі лікарі.
Ото було радості в Лева, коли Марі окріпла так, що з нею можна було виходити на вулицю!.. Він її закутував, як ляльку, брав на руки і носив по всіх усюдах. Кожен куток у лікарняному саду був обстежений ними, кожна гілка вивчена. Кожен візерунок на сніжинці досліджений... Лев обцілував Марі руки на декілька століть наперед... А в губи поцілувати собі не дозволив... І поведінка Марі до цього не заохочувала... А нащо?.. Він її любив, тому що любив... А тіло підожде. Якщо до тіла дійде... Хоча Лев Марі так хотів, що з'їв би всю за малинку зразу до дна, за один захід... Таким став захланним...