Місяць хотів зазирнути у шпарину між шторами, але Лев йому не дозволив. Затягнув штори і поскріплював їх прищепками. Що й тінь не прослизнула. Перегортав старого телефонного записника. Не звертаючи увагу на глибоку ніч — дзвонив...
Різке перетворення, що відбулося з Безруким, налякало навіть дзеркало, яке звикло до різних Левів: вихованих, добрих, слабких, злих, рішучих і сильних. Дзеркало мало добру пам'ять, у ньому відкладалися такі образи, що нехай сховаються всі разом узяті новітні фотоапарати зі своїми пікселями. Але такого Лева дзеркало бачило вперше. Не без здивування створило нову папку і помістило зображення туди. Може, колись пригодиться, для детального аналізу. Життя — така штука, що нині ти в дзеркалі, а завтра у задзеркаллі...
Звір був хижий, непохитний, з розпатланою наелектризованою від сили гривою. Такі раптові перетворення часто бувають і з нормальними людьми, коли в їхніх головах з'являється віра і рішучість. Що тоді говорити про Безрукого, життя якого нормальним не назвеш із самого початку. Ще й епопея з переселенням душ...
Лев одягнув спортивний костюм і вибіг з хати. Про це поспішила по своєму «справедливому» каналу повідомити Яремі Сильвестровичу пані Стефа. Останнім часом у неї було багато тістечок для чаю з бергамотом...
43
Сутінки були гарними шпигунами, але страх не любили, коли шпигували за ними. Грім зі зблідлого неба звалився на замок судді, не встигнувши навіть зблиснути. Нічого не спрацювало — ні кам'яний мур, ні треновані охоронці, ні камери, ні сигналізації... Все капітулювало одночасно, бо немає такої сили, що може встояти перед правильним ритмом! Безрукий про це не лишень знав, але вмів ритм підкоряти... Тому зараз із гордо піднесеною головою стояв очі в очі з гідним супротивником — Яремою Сильвестровичем Лавником.
Битва енергій переможця не виявила. Стріли з очей не досягали успіху. Або відводилися вбік, або ламалися перед самою ціллю. Лавник умів гарно нападати, проте Лев уміло відводив удари. З металевих предметів у кабінеті сипалися іскри. Суддя не витримав битви енергій і пішов у напад з кулаками. Він наніс декілька болючих ударів по голові Безрукому, але той навіть не поворухнувся. Суддя відчув приплив фізичної сили. З подвоєною енергією пішов у напад. Лев лишень ухилявся та блокував удари. Був пасивний і малорухливий. Вичікувальний. Лавник заричав не згірш за чудовисько з фільмів жахів, кинувся на Лева — й ураз зі скрученою шиєю опинився на підлозі. Вивернутися йому вже не допоміг би ніхто. Шия хрустіла, як чіпси. Суддя ледве дихав.
— Де вона? — запитав Лев.
— Н-не з-знаю, — прохрипів Ярема. Його обличчя почервоніло, потім різко почало синіти. Суддею тіпали конвульсії. — Ч-ч-чес-с-с-но... — Лев трохи попустив шию Лавника. — Але з-здогадуюсь... Пр-пропоную тим-тимчасову с-співпрацю... Тим більше... якщо ти мене придушиш... ти не виграєш...
— Я виграю, якщо я знайду Марі... — прошипів Лев.
Ярема віддихався. Посміливішав.
— Я піднімусь, гаразд? — він здув пил зі своїх рукавів. «Чистота теж не ідеальна, як здавалося», — подумав.
Лев чекав. Пауза тут була потрібна, як ніколи. Він намагався вловити вібрації мозку Лавника. Що було з ним ледь не вперше.
— Не будь таким наївним, Безрукий, — почав суддя, розчаровано розводячи руками — Як я... — додав з відтінком довірливості. — Не брешу. Сам улип... Думаю, нас обкрутили обох... Як хлопчаків...
На вулиці і в коридорах здійнявся рейвах. Пролунало декілька пострілів.
— Давай заспокоїмо своїх і поговоримо по-людськи, — запропонував Лавник.
— Твої вже заспокоєні. Можемо розпочати. Нам більше не заважатимуть.
— Я переконаюся, можна? — силувано всміхнувся суддя. — Професіонали все-таки...
— Прошу...
Ярема Сильвестрович тикав усіма своїми можливими і неможливими, прихованими і явними, на клавіатурах і пультах, навіть вмонтованими у стінах, кнопками. Мовчок, наче світ скінчився. Врешті набрав когось по мобільному. Наказав:
— Поясни...
Прогримів гучний зв'язок:
— Об'єкт повністю під контролем. Люди, входи-виходи, зв'язок, транспорт, аварійне енергозабезпечення, система екстреного знешкодження...
— Ясно... — промимрив Лавник, запустив пультом у стіну й для чогось копнув стіл. — Третій промах за останній час. Щось частенько. Не мої зорі вийшли на зміну у небі... — розмірковував. — Друге — переоцінив свою безпеку. Третє — недооцінив тебе, Безрукий... Думав, ти безхребетний, а виявляється...
— Не переживай, ти не помилився, бо я сам так думав... Але давай повернемося до першого... Промаху...