— Не можу, — признався Безрукий.
— І я не можу. Але треба. Відомо тобі, Безрукий, що таке «треба»?.. Чи ти ціле життя жалів себе, що такий нещасний, бо не маєш руки? Так?.. То життя тебе гартувало... Щоб зробити чоловіком, а не шматтям... І лікарка — твій гарт. Так що заспокойся...
Лев спідлоба глянув на Ярему. Його слова зачепили Безрукого за сам біль.
Лавник вийняв з нагрудної кишені великого товстого конверта. Кинув на стіл. Конверт був незапечатаний. З нього повилітали фотографії і ксерокопії якихось заміток.
— Що це?
— Все про мою кохану, — відповів Лавник.
— Навіщо?
— Щоб ти знав про неї, Безрукий... Не задавай дурних запитань...
Лев прицілився до мозку Яреми. Влазив до нього повільно, але впевнено. Ярема знав, але не відбивався.
— Чому ти це робиш? — запитав, залишаючи у голові судді шпигуна.
— Тому що мені легше програти тобі, а не їй. Розумієш? — Лавник, судячи з усього, не брехав.
— Ні, — відповів Безрукий. — Бо я не тримаю зла на Марі. Я їй простив. Вона подарувала мені багато гарного життя.
— А я би Зоряну роздер. На шматки. Розривав би так красиво, як вона вміла подати себе. Дивовижно катував би. Смакував би кожним надкушеним м'язом, кожною кровинкою... Добре, бувай... — кинув на ходу й попрямував до коридору.
— Може... — Безрукий сам до пуття не відав, що мало означати його «може». Швидше за все, надію, що суддя помиляється щодо жінок...
— Може не поможе. Треба діяти. Йду, бо через тебе маю купу клопотів. Вигнав весь персонал до бісової матері. Набираю нових. Проводжу ретельний відбір тобто. Й охорону мушу ще провчити. Щоб пам'ятали, кому недослужили... Пощастило тільки одному — відпросився в село до батьків. А був із коханкою. Я перевірив. Буде вчителем нових телепнів... Чи, може, даси мені своїх? Деякі камери зафіксували, як вони моїх мочили... Поки ви не вирубали живлення. Та й ти, Безрукий, красень... Кращий був... Знаю, ти їх вивчив... Тільки не думав, що ти не тільки вчитель, а ще й боєць... То як?..
— Ти ж сам казав, що «може не поможе»...
— Іншої відповіді не чекав. Скупендра. А прикидаєшся щирим. Добряком. Давай, працюй. Зустрінемось на вагах. Бо якщо переможе вона, я тобі того не прощу. Ніколи. Задушу ось цими руками, чого б то мені не коштувало... Так мене обкрутити!.. Сучка рідкісна!..
45
Лев сів на килимок, обклався «матеріалами» з конверта Лавника. Довго вивчав. Фото жінки заворожували. Красуня до нестями. Горда, як левиця. Гнучка, як пантера. Розумна і підступна, як змія. Вся в соку, смачна, напевно, як полуничка... Недарма суддя клюнув на таку приманку... Але — очі її були злі, не те що в Марі, і Лев ніколи б не попався на її зваби. Очі його б відштовхнули — він у них бачив гієну... «Хіба гієна винна, що смертю й розпадом живитись мусить?» — виправдовувала диво-жінку Леся Українка... Безрукий не сперечався: він лишень констатував — ті очі його б не взяли... Хоча яка різниця, які очі в приманок: і він, і Лавник потрапили на гачок. На кожну рибину своя приманка, виявляється... Мудро...
Так на килимку і заснув. Проспав до обіду. Обстежив кухню. З їстівного були лишень давні макарони, що господиня варила старому котярі, якого Лев не переносив хронічно, і якого Ганна Петрівна перед смертю завбачливо подарувала колежанці зі сусідньої вулиці. Познайомилися на вигулі улюбленців, у парку, за повним горням пліток.
Одягнувся, витряс з енциклопедії трохи відкладених грошей, погнав у магазин. Досить того, що на душі поселилися полчища чортяк і вискубували з неї по іскринці життя, то ще й шлунок смоктав голодною п'явкою, вимагав поживи. З одного боку — добре, бо як хочеться їсти, значить, тіло рветься до життя. І треба йому допомогти. Бо голод задурманює й так зіжмаканий мозок. У жмут сіро-білої газети «Зомбі», укладеної за порадами дописувачів. З іншого боку ситість — розслаблює... Лев зловив себе на думці, що голова його забита не тим. Хочеш їсти — поїж. І все. Навіщо ці безглузді філософствування?..
Виявляється, треба було. Бо в магазині до Лева вчепилися дві молоденькі циганки, щоб... Не погадати, ні. Продати новітні, розроблені найкращими британськими вченими разом із провідними сибірськими знахарями, харчові добавки, які живлять не тільки тіло, але й душу... Вчепилися до нього, як реп'ях. Безрукий, може, й купив би щось, щоб відстали, та грошей у нього було замало на такі чудо-добавки до життя. Бокаста підстаркувата циганка, що спостерігала за всім цим з кутка супермаркету, де мала для себе зручне м'яке крісло, зметикувала, що молоді гають час, жестами показувала їм на лисуватого пана, пальці якого блищали дорогими прищами каблучок. Дівчата не помічали підказок. Вірили, що безпорадний безрукий чолов'яга, що невлад кліпав очима на їх почергове галайкання — здасться. І не обов'язково, щоб щось купляв. Нехай віддає те, що має, і йде з Богом... Досвідчена циганка встала, що для неї коштувало гори зусиль, підійшла до своїх, белькотнула щось, і ті за мить змійками звивались навколо лисуватого. А від Лева спритно відсахнулась, наче від привида... Вага спритності не позбавила.