— Та-ак… — спроквола сказав Летьє, надіваючи штани, і раптом, вражений думкою, завмер на одній нозі. — Слухайте! А коли б ми не гальмували від субсвітлової швидкості, коли б нерухомо висіли в просторі?
— Нерухомо відносно чого? Неможливо висіти нерухомо, — зауважив Бруно, обтираючись. — Усі тіла у Всесвіті рухаються одне відносно одного.
— Ну, коли б ми рухались відносно найближчих зірок з такою ж швидкістю, як і більшість тіл нашої галактики, тобто робили десятки кілометрів за, секунду, і не було ніяких приладів, годинників, могли б ми визначити за зовнішніми ознаками, скільки пролежали заморожені в контейнерах: п’ятдесят секунд чи п’ятдесят років?
— Мабуть, ні, — сказав фізик. — От п’ять тисяч років від п’ятдесяти секунд ми відрізнили б — по зміщенню зірок у сузір’ях.
— А коли б, — Тоні натягнув другу холошу, став на ноги, — а коли б ми перебували у міжгалактичному просторі на віддалі тисяч парсеків від найближчих галактик? Як тоді?
— Тоді б ми змогли розрізняти проміжки часу в мільйони років.
— Тобто практично ми б зовсім не помітили бігу часу, — підсумував Корнєв.
— Висновок: не можна помітити того, чого нема! — Бруно одягся і заходився прибирати відсік. — Нема перебігу подій — немає і часу. Ще Ленін писав, що час поза речами в часі — бог. Воістину бог — той «біг часу», про який тороче Тоні. Бог Хронос, що пожирає своїх дітей. Тяжка спадщина античного минулого. Корнєв довів це експериментально. Якщо ми не спостерігаємо руху і розвитку матерії, то не можемо нічого сказати і про час…
Астронавти зібрались у відсіку керування. Тепер це було єдине більш-менш пристойне приміщення на «Буревіснику». Тут стало просторіше. Вцілілі два крісла стояли в кутках, повернуті до стіни сидінням. Ніхто не підійшов до них, не сів.
Корнєв, спускаючись з містка, побачив, що всі стоять, притулившись до стін, наче гості, і жаль здавив йому горло.
— Ну, чого ви як чужі? — він через силу всміхнувся. — Двигуни перегрілись, два дні остигатимуть. Влаштовуйтесь зручніше. Часу досить та й поговорити є про що…
— Авжеж, є про що, — підтримав його Бруно. — Я хочу доповісти команді про свою гіпотезу щодо Г-1920.
— От і добре! — зрадів Корнєв. Йому дуже не хотілося, щоб товариші, тепер нічим не зайняті, сумували, чекаючи розлуки. — Сідайте, хто де зможе. Розповідай, Бруно.
Сам капітан сів на сходинці, Марина і Галинка облюбували крісла. Тоні вмостився на тюку з постелями. Аскер і Март так і лишилися стояти. Тепер вони здавалися схожими один на одного: обидва в однакових коричневих комбінезонах, невисокі, кремезні, круглоголові, тільки різниці, що один лисий, а другий коротко підстрижений.
— Уся справа в тому, що… — почав Бруно. Він приготував велику, добре аргументовану промову з екскурсами в історію фізики, але, поглянувши на товаришів, зрозумів, що вона тут недоречна. — Словом, от що. Речовина зорі Г-1920 складається з частинок, які своїми властивостями подібні до звичайних частинок або античастинок, крім одного: їхня енергія — негативна!
Фізик заклав руки за спину і, ніби Приготувавшись до нападу, подивився на ошелешених товаришів.
— Стривай, стривай, — Корнєв наморщив лоба, міркуючи. — Речовина Дірака?
— Так, речовина Дірака — вакуум, — кивнув Аскер. — Тільки в зручнішому для застосування вигляді. У Дірака в кожній точці вакууму безліч частинок з негативною енергією. Вони там поворухнутись не можуть і тому ніяк себе не виявляють… Можливо, справді так і є, але не в цілому Всесвіті, а лише біля скупчень звичайної речовини чи антиречовини. Адже дані досліду стосуються саме простору біля Землі і Сонця… А між зорями — пустота, не заповнена нічим, крім космічних променів і силових полів. Це менш протиприродно, ніж Всесвіт, по саме нікуди набитий негативними частинками… А коли так, то в просторі світу можуть бути і скупчення речовини Дірака з негативною енергією, але вже в природному стані — у формі зірок і планет, газів атмосфери, ядерної плазми, мінералів, морів і навіть живності; кажучи мовою фізики, у формі скупчень частинок, які рухаються і взаємодіють…
«Про що вони всі говорять? Що вони доводять, коли кричати хочеться! Вони прикидаються: і Іван, і Бруно, і Тоні — всі! Хіба ці абстрактні догадки що-небудь важать порівняно з тим, що станеться з нами?» — розпачливо думала Галина.
— На біса мені все це потрібно?! — тоном, розрахованим на скандал, вигукнув Стефан Март і попрямував до виходу. Ніхто не пішов за ним. Астронавти мовчки відчужено провели його поглядом.