— Це непогано, — схвалив капітан. — Зоря гаситиме нашу швидкість і допоможе розігнатися від неї. Заощадимо пальне.
— Якусь дрібницю. Маса зорі невелика. Її відштовхування гаситиме швидкість — сотню-дві кілометрів за секунду, — заперечив Бруно. — По-друге, для ядерних сил відштовхування наших і тутешніх нуклонів буде таке ж сильне, як звичайно їхнє взаємне притягання, — він загнув другий палець.
— А це здорово! — обізвався Летьє. — Може, пощастить розробити нові типи ядерного розпаду? Нові реакції?
— Це було б здорово, — сумно всміхнувся Корнєв. — Особливо, коли врахувати, що в розпаді доведеться брати участь «Буревіснику» і нам.
— Ще має бути взаємне відштовхування молекулярних полів у нашої речовини і речовини Г-1920. Три. — Бруно загнув ще один палець. — Оце, мабуть, і все.
— Не густо! — зауважив Летьє. — А що ти скажеш відносно процесів, які відбуваються там у речовині? Не в полях навколо неї, а в самій речовині?
— Я сказав тільки те, що міг обґрунтувати, — сухо відповів фізик.
— Любий професоре, — примруживши очі, зворушливо мовив пілот, — ви нічого нового не провістили! Усі ці елементарні ефекти можна припустити, виходячи з гіпотези античасу. Гравітаційне поле, за Ейнштейном, поширюється за законами, подібними до законів поширення електромагнітного поля. Якщо змінити знак часу у рівняннях Ейнштейна, то якраз і вийде зворотне поширення полів. Такі міркування можна застосувати до будь-яких полів: і до ядерних, і до молекулярних. Що ви на це скажете, професоре?
— Але Бруно обійшовся без парадокса Марини, — заперечив Корнєв.
— Ах, яке страшне слово… «парадокс»! — вигукнув Тоні. — Парадокс — це лише суперечність між застарілими уявленнями і новими фактами. Колись твердження, що Земля кругла, вважалось парадоксом. Ще б пак — ми бачимо, що вона плоска! Виходить, по той бік Землі ходять догори ногами? І те, що Земля обертається навколо Сонця, вважалось безглуздим і небезпечним парадоксом… Не треба боятися парадоксів — з них народжуються нові знання. Хіба вимірювання Майкельсона, які показали, що швидкість світла не залежить від швидкості руху джерела світла, — не парадокс? А з цього виникла теорія відносності! Хіба відкриття, що електрон має і властивості частинки, і властивості хвилі, — не парадокс? А з цього народилась квантова механіка! Хіба відкриття, що атом, тобто по-грецьки «неподільний», насправді подільний, — не парадокс? А на цьому виросла ядерна фізика! І коли-небудь із подиву Марини, який нам здається недоречним, безглуздим, виникне нова наука про час.
— Чудово! — захоплено вигукнула Марина. — Виходили з різних гіпотез: античасу і антимаси, а провістили однакові ефекти! Отже, можемо розібратися, не навмання летимо! — вона обвела всіх блискучими очима і сіла, похмурнівши: «Можемо», «Летимо»… Я тут ні при чому».
Відчинилися двері. Стефан Март зайшов у відсік і став біля стіни. На обличчі в нього був вираз нудьги. Галина довго поривалася щось сказати.
— Послухайте, — заговорила вона — Якщо там речовина з негативною масою, то ми можемо полетіти всі! Троє з нас — зайва кінцева маса, позитивна маса. А там, коло зорі, є негативні маси…
— І можна скомпенсувати! — підхопив Летьє. — Навіть з лишком! Та це ж новий спосіб зореплавання!
Так не хотілось примиритися з неминучим, з розлукою, що астронавти нараз повірили в цю можливість. Марина з надією глянула на Корнєва і Бруно. Стефан пробурмотів:
— А й правда…
Тоні, судячи з виразу його обличчя, був готовий відмовитись од своєї гіпотези, якщо Бруно підтримає Галинину ідею.
Але Бруно не підтримав її.
— А як ми це зробимо, Галинко? — поцікавився він.
— Як? Ну, сядемо на планету або підірвемо з висоти якісь скелі з антимасами на ній, виловимо уламки…
— На яку планету? На ту, що Марина придумала?
— Ну, чому ж придумала… Навколо Сонця обертається дев’ять планет, та ще супутники, та метеорний пояс. Багато зірок мають планети.
— Авжеж. Знадлива картина, — прищурив очі капітан. — От ми прилітаємо туди. Всі. Палива лишилось мало, тільки на поганенький розгін. Дивовижний світ, мелькають планети. Можливо, з антимаси, а може, ні. Але тепер ми не тільки досліджуємо — ми боремося за своє життя. Для нас питання постало по-гамлетівськи: бути чи не бути? Якщо ми зможемо застосувати речовину зорі Г-1920 для польоту, добре. Якщо ні — експедиція гине. Ми напружено шукаємо, працюємо, боремось. Надії змінюються відчаєм і навпаки. Пального нема. Кінчаються харчі, вода, повітря. Ми вмираємо в красивих корчах. Зостається живим тільки наймолодший і найсильніший з нас — Тоні Летьє. Перед його затуманеним поглядом постають страховиська. Від них тхне сіркою, їхня розмова скидається на сатанинський регіт.