— Може, підемо погуляємо, доки сонце не зайшло? — спитала вона.
— Гаразд, — погодився Харрі, посміхнувшись їй у відповідь. — Ходімо прогуляємося.
Вони пішли по дорозі, що кільцем піднімалася до кряжу пагорба. Листяні дерева на сході були такі червоні, що здавалося, наче вони палають. Світло, граючи на поверхні фіорду, робило його схожим на розплавлений метал. Але Харрі цікавився рукотворними рисами міста, яке розкинулося внизу. З висоти пагорба воно скидалося на мурашник. Будинки, парки, дороги, крани, човни в гавані, ліхтарі, що вже почали загорятися... Авто і поїзди, що поспіхом сновигали туди-сюди. Вся сукупність людської діяльності. І лише чоловік, який має час зупинитися й кинути уважний погляд на заклопотаних мурах, здатен поставити просте запитання: а навіщо?
— Мені сняться тиша і спокій, — сказала Ракель. — І більше нічого. А ти? Що сниться тобі?
Харрі знизав плечима.
— Вузький коридор, де мене наздоганяє й поглинає снігова лавина.
— Оце так!
— Ти ж знаєш про мою клаустрофобію.
— Нам часто сниться те, чого ми боїмося й чого бажаємо. Зникнути, опинитися заживо в могилі. Якимось чином це дає відчуття безпеки, еге ж?
Харрі глибше засунув руки в кишені.
— Все дуже просто. Три роки тому мене заживо поховала лавина. Не більше й не менше.
— Значить, тобі не вдалося втекти від своїх привидів, незважаючи на те, що ти подався аж до Гонконгу?
— Та ні, частково вдалося, — запевнив її Харрі. — В результаті цієї подорожі їхні ряди помітно порідшали.
— Невже?
— Насправді, Ракель, від дечого можна втекти. Мистецтво поводження з привидами полягає в тім, щоби насмілитися довго й пильно дивитися на них — допоки не побачиш їх такими, якими вони є насправді. А насправді — це просто привиди. Безсилі привиди, позбавлені життя.
— А скажи, будь ласка, — мовила Ракель таким тоном, що Харрі збагнув: ця тема їй не подобається. — Чи є зараз у твоєму житті якась жінка? — Це питання прозвучало настільки легко й невимушено, що він навіть не повірив, що його почув.
— Ну...
— Скажи.
Виходячи на прогулянку, Ракель начепила сонцезахисні окуляри. Тому важко було сказати, скільки вона хотіла почути. І Харрі наважився на обмін. «Я скажу, але нехай і вона потім скаже. Якщо я захочу слухати».
— Була. Китаянка.
— Була? Вона що, померла? — спитала Ракель з грайливою усмішечкою. Йому здалося, що вона здатна витримати удар. Але все одно йому б хотілося, щоби Ракель виявила більше делікатності в цьому питанні.
— Жінка-бізнесмен із Шанхая. Вона турботливо плекає свою guanxi, тобто мережу корисних знайомств. Я є частиною тієї мережі, і та жінка інколи про мене згадує — коли їй треба. До того ж, вона має дуже багатого і дуже старого чоловіка-китайця.
— Іншими словами, ти з вигодою користаєшся її турботливою вдачею.
— Мені хотілося б, щоби це дійсно було так.
— Он як?
— У неї досить специфічні вимоги стосовно «де і коли». І «як». Наприклад, їй подобається...
— Досить! — сказала Ракель.
Харрі саркастично посміхнувся.
— Ти ж знаєш, я завжди мав слабкість до жінок, котрі знають, чого хочуть.
— Я ж сказала: досить!
— Повідомлення отримано.
Далі вони йшли мовчки. Аж поки Харрі, нарешті, не наважився вимовити слова, які витали довкола них у повітрі.
— А що ти можеш сказати про отого типа на ім’я Ганс Крістіан?
— Ганс Крістіан Сімонсен? Він — юрисконсульт Олега.
— Ніколи не чув про жодного Ганса Крістіана Сімонсена, коли займався розслідуванням убивств.
— Він — із цього району міста. Ми були однокурсниками в правничому вузі. Тому він запропонував свої послуги.
— Ти диви, сходиться.
Ракель розсміялася.
— Здається, він два-три рази запрошував мене на побачення, коли ми були студентами. А ще він хотів, щоби ми разом брали уроки джаз-танців.
— Боже борони!
Ракель знову розсміялася. Господи, як же він скучив за цим сміхом!
— Ти ж знаєш, я завжди мала слабкість до чоловіків, які знають, що їм треба, — підділа вона його.
— Угу, — сказав Харрі. — І що ж ті чоловіки для тебе зробили корисного?
Вона не відповіла. Їй і не треба було. Натомість між її широкими чорними бровами утворилася глибока задумлива зморшка. Харрі пригадав, як ніжно гладив ту зморшку пальцями кожного разу, коли її помічав.
— Інколи краще мати адвоката, відданого справі, аніж адвоката, настільки досвідченого, що результат він знає наперед.
— Ясно. Ти маєш на увазі такого юриста, який знає, що цю справу виграти неможливо?
— Ти хочеш сказати, що мені слід було найняти якогось старого занудливого роботягу?
— Зазвичай найкращі правники і бувають найбільш відданими справі.
— Це — дрібне нарковбивство, Харрі. Найкращі адвокати займаються більш престижними й перспективними справами.
— І що ж розповів Олег про те, що сталося, своєму відданому адвокату?
Ракель зітхнула.
— Сказав, що нічого не пам’ятає. І окрім цього він нікому й нічого не бажає говорити.
— І саме на цьому ти хочеш побудувати свій захист?
— Послухай-но, Ганс Крістіан — чудовий фахівець у своїй царині. Він знає, що треба робити і про що йдеться. Він консультується з найкращими спеціалістами. І він працює не покладаючи рук і вдень, і вночі — повір мені.
— Тобто, іншими словами, ти з вигодою користаєшся його турботливою вдачею?
Цього разу Ракель не розсміялася.
— Все дуже просто: я — мати. І готова зробити все, що буде потрібно.
Вони зупинилися на краю лісу і сіли на окремі стовбури ялин. Сонце на заході вже опустилося до вершечків дерев і висіло над ними, наче здута повітряна кулька в День незалежності.
— Звісно, я знаю, чому ти приїхав, — сказала Ракель. — Але що конкретно ти плануєш робити?
— Виявити на сто відсотків упевненості — винуватий Олег чи невинуватий.
— Чому?
Харрі знизав плечима.
— Тому, що я — детектив. І тому, що так влаштований наш людський мурашник. Нікого не можна засуджувати, допоки немає цілковитої впевненості. Допоки є сумніви.
— А ти маєш сумніви?
— Так, я маю сумніви.
— І це — єдине, із-за чого ти сюди приїхав?
Тіні ялин наповзли на них. Харрі у своєму лляному костюмі почав тремтіти: його термостат ще явно не встиг перелаштуватися на 59,9 градуса північної широти.
— Дивно, — мовив він. — Але з усього часу, який ми провели разом, мені важко пригадати хоч щось, окрім розрізнених моментів. Я пригадую тільки тоді, коли дивлюся на фото. Пригадую так, як зображено на фото. Навіть якщо я знаю, що це — неправда.
Він поглянув на неї. Ракель сиділа, підперши рукою підборіддя. В її звужених очах поблискувало сонце.
— Втім, може, саме тому ми й робимо знімки, — продовжив Харрі. — Щоби забезпечити фальшивий доказ на підтвердження фальшивої заяви про те, що ми були щасливі. Бо думка про те, що ми не були щасливими хоча б упродовж невеличкого періоду в нашому житті, є незносною. Дорослі наказують дітям посміхатися на фото, втягують їх у брехню, тому ми й посміхаємося, зображаючи щастя. Але Олег посміхався тільки тоді, коли йому хотілося; брехати він не міг, бо не мав такого «таланту». — Харрі обернувся до сонця, спіймав його останні промені, що простяглися, мов жовті пальці, поміж найвищими гілками на самісінькому вершечку кряжа. — На дверцятах його шафки у «Валле Говін» я знайшов фото, де ми зображені всі втрьох. І знаєш що, Ракель? На тому фото Олег посміхався.