Неподалік я побачив на вулиці якогось чувака у футболці «Арсеналу». Зазвичай там стояв Біскен, прищавий тип із Сьорланда, що надягав на шию собачий нашийник з гостряками. Тепер замість нього з’явився новий чоловік, але процедура лишилася тією ж самою: він збирав групу. Наразі біля нього отиралися троє «наркомів». Бозна, чому вони такі перелякані. Поліціанти вже давно полишили цей район, а коли й хапали на вулицях товкачів, то здебільшого для виду, бо деякі політики знову почали зчиняти галас.
Повз їхню групу пройшов якийсь тип, одягнений, як на сповідь, і я помітив, що він та чувак в арсенальській футболці обмінялися ледь помітними кивками голови. Той тип зупинився переді мною. На ньому була шинель від Фернера Якобсона, костюм від Ерменгільдо Зенья і боковий проділ від групи «Silver Boys». Він був високий та кремезний.
— Дехто бажає зустрітися з тобою. — Він розмовляв англійською з характерним російським риканням.
Я прикинув, що все буде, як і завжди. Він побачив моє обличчя, подумав, що я стою, щоби підчепити клієнта, і йому захотілося, щоби я у нього відсмоктав або підставив йому свою дупу. Мушу зізнатися, що в такий собачий холод мені дійсно спадало на думку: а чи не змінити професію? В салоні автомобіля тепло, сидіння мають підігрів, а платять учетверо більше, ніж зазвичай.
— Ні, дякую, — відповів я англійською.
— Правильна відповідь — «Аякже, із задоволенням», — сказав той тип, схопив мене за руку і навіть не потягнув, а поніс мене до чорного лімузина, який в ту мить нечутно під’їхав до тротуару. Задні дверцята відчинилися, і, второпавши, що опір марний, я почав думати про те, яку ж ціну загадати. Зрештою, краще оплачене зґвалтування, аніж неоплачене.
Мене заштовхали на заднє сидіння, швидко зачинили за мною дверцята, і ті тихо й поважно клацнули — лімузин усе ж таки, а не абищо. Крізь вікна, які знадвору здавалися чорними й непроникними, я побачив, що ми вирушили на захід. За кермом сидів маленький чоловічок з головою занадто малою, щоби вмістити в неї все те велике, що на ній було: велетенський ніс, бліда, безгуба акуляча паща та булькаті очі, наче клеєм приліплені до голови. На ньому теж було шикарне вбрання похоронного чорного кольору та проділ, як у хлопчика з церковного хору. Він поглянув на мене у заднє дзеркало.
— Ну як, добре йде торгівля?
— Яка торгівля, бовдуре?
Малий чувак дружелюбно посміхнувся і кивнув головою. Спочатку я вирішив не робити їм знижки на «оптовий групенсекс», але зараз я по його очах побачив, що їм був потрібен не я, а щось інше. Але що саме — я поки що не міг второпати. У вікні з’явилася і зникла будівля міськради. Потім — американське посольство. Палацові парки. Ми їхали далі на захід. «Кіркевеєн». Норвезька трансляційна корпорація. А потім пішли будинки багатіїв.
Ми зупинилися перед великою дерев’яною спорудою на пагорбі, і працівники похоронного бюро провели мене до брами. Йдучи по гравію до парадних дубових дверей, я озирнувся довкола. Маєтність була велика, наче футбольне поле, з яблунями та грушами, зі схожою на бункер цементною вежею, подібною до тих, що використовуються як сховище в пустельних країнах, з подвійним гаражем, чиї залізні прути на вікнах наштовхували на думку, що замість звичайних легковиків там стояли машини швидкої допомоги. Всю цю лободу оточував паркан два-три метри заввишки. Я вже почав «в’їжджати», куди мене привезли. Лімузин, рикаюча англійська, «Добре йде торгівля?» та домівка у вигляді фортеці.
У прихожій більший тип мене обшукав, а потім разом з малим пішов до маленького столика з червоною оксамитовою скатертиною, над яким на стіні висіла ціла купа старих ікон та розп’ять. Витягнувши свої пістолети з наплічних кобур, вони поклали їх на червоний оксамит і перехрестили кожен з них. А потім розчинилися двері до кімнати відпочинку.
— Отаман, — сказав кремезний тип, проводячи мене до кімнати.
Дідок, якого я там побачив, був, напевне, такий старий, як те шкіряне крісло, на якому він сидів. Я отетеріло витріщився на нього. Своїми гачкуватими покрученими пальцями він тримав чорну цигарку.
З велетенського каміна чулося жваве потріскування, і я постарався стати так, щоби тепло від нього доходило до моєї спини. Світло каміна мерехтіло на білій шовковій сорочці та обличчі старого. Він поклав цигарку і підняв свою руку так, наче очікував, що я поцілую великий синій камінь, який він носив на безіменному пальці.
— Бірманський сапфір, — мовив він. — Шість цілих шість десятих карата, по чотири з половиною тисячі долярів за карат.
Старий розмовляв з акцентом. Його не зразу можна було почути, та все ж він був. Польський? Російський? У всякому разі, якийсь східний, однозначно.
— Скільки коштує? — спитав він, спершись підборіддям на камінь.
Щоби змикитити, що він мав на увазі, я витратив аж дві секунди.
— Трохи менше тридцяти тисяч доларів, — відповів я.
— Скільки це — трохи?
Я замислився.
— Двадцять дев’ять тисяч сімсот — десь так.
Курс обміну долара — п’ять вісімдесят три.
— Приблизно сто сімдесят тисяч крон.
Дідок кивнув.
— Кажуть, ти здібний. — І очі старого заблищали яскравіше, аніж отой довбаний сапфір.
— Недарма кажуть, — відповів я.
— Я бачив, як ти працюєш. Тобі ще слід багато навчатися, але я бачу, що ти — розумніший за решту недоумків. Ти бачиш клієнта наскрізь і знаєш, скільки він готовий заплатити.
Я знизав плечима, намагаючись змикитити, скільки він готовий заплатити мені.
— Але кажуть також, що ти крадеш.
— Так, але тільки тоді, коли воно того варте.
Дідок розсміявся. Та оскільки я зустрів його вперше, мені здалося, що то був слабкий напад кашлю, як від раку легенів. Глибоко в його горлянці щось забулькало, і звук був схожий на чахкання двигуна на нашій яхті.
А потім він втупив у мене свої холодні блакитні очі і сказав таким тоном, наче викладав мені Другий закон Ньютона:
— Тобі доведеться так само добре затямити й ту калькуляцію, яку я тобі зараз скажу. Бо якщо ти крастимеш у мене, я тебе вб’ю.
Моя спина вкрилася потом. Я насилу примусив себе зустрітися з ним поглядом. То було все одно, що витріщатися на довбану антарктичну кригу. Нічого не було в його погляді. Лише мерзла пустеля. Але я зрозумів, що йому треба. Пункт перший: гроші.
— Банда байкерів дозволяє тобі продавати по десять грамів для себе на кожні п’ятдесят грамів, які ти продаєш для них. Сімнадцять відсотків. Працюючи на мене, ти продаватимеш тільки мій товар і отримуватимеш платню готівкою. П’ятнадцять відсотків. Матимеш на вулиці власний куток. Вас буде троє. Чоловік з грошима, чоловік з наркотою та розвідник. Сім відсотків наркочоловіку і три відсотки розвіднику. Опівночі розплачуєшся з Андрієм. — І старий кивнув на малого чоловічка, схожого на хорового хлопця.
Місце на розі вулиці. Розвідник. Оце так у халепу вскочив!
— Згода, — сказав я. — Женіть мені арсенальську футболку.
Старий посміхнувся отією презирливою посмішкою, яка призначена для того, щоби поставити тебе на місце і показати, хто ти є в ієрархії.
— Це питання вирішиш з Андрієм.
Ми продовжили розмову. Він спитав мене про моїх батьків, друзів і чи маю я, де жити. Я сказав йому, що живу у своєї прийомної сестри, збрехавши при цьому не більше, ніж треба було, бо мав таку підозру, що старий уже знав відповіді на свої запитання. Тільки одного разу я забрехався, коли він спитав, чому я розмовляю застарілим діалектом Східного Осло, попри те, що виріс я в добре освіченій родині в північній частині міста. Я відповів, що це — через мого справжнього батька, який походив зі Східного Осло. Хрін його знає, правда це чи ні, але ось як я собі це уявляв: ти, татку, безцільно вештаєшся по Східному Осло, удача відвернулася від тебе, ти не маєш роботи, грошей у тебе лишилося обмаль, у квартирі страшенно холодно — непідхоже місце, щоби там дітей ростити. А може, я так розмовляв саме тому, що хотів роздратувати Рольфа та дітвору заможних і зарозумілих сусідів. Раптом я виявив, що такий стиль розмови дає мені певну перевагу, як, скажімо, татуювання: публіка лякається, сахається й обходить мене десятою дорогою, мовляв, нехай робить, що йому заманеться. І поки я отак теревенив про своє життя, дідок уважно придивлявся до мого обличчя й увесь час торохтів отим сапфіром по підлокітнику крісла, торохтів знову і знову, безупинно, наче робив щось на кшталт зворотного відліку. Коли в розмові сталася пауза і все, що було чутно, — це оте торохтіння, мені здалося, що ми обидва вибухнемо від напруженого мовчання, якщо я не порушу тишу.