— Шикарна халупа, — зауважив я, сам злякавшись власного нахабства і почервонівши.
— Це була резиденція шефа гестапо в Норвегії з 1942-го по 1945 рік. Його звали Гельмут Райнхард.
— Сподіваюся, сусіди вам не набридають?
— Сусідній будинок теж належить мені. В ньому жив помічник Райнхарда. А може — навпаки.
— Навпаки?
— Тут не все так просто, — відповів дідок. І посміхнувся своєю посмішкою ящірки. Він був схожий на дракона з острова Комодо.
Я знав, що мав бути обережним, але втриматися не зміг.
— Є одне, чого я не розумію. Одін платить мені сімнадцять відсотків, і приблизно стільки ж платять решта дилерів. А вам потрібна група з трьох чоловік, і на всіх ви даєте двадцять п’ять відсотків. Чому?
Старий пильно уставився на мою щоку.
— Бо три — це значно безпечніше, ніж один, Густо. Ризик, на який наражаються мої реалізатори, — це також і мій ризик. Якщо ти втратиш усіх пішаків, то через певний час тобі неодмінно поставлять мат, Густо. — Здається, старий повторював моє ім’я, щоби ще раз насолодитися його звучанням.
— Але ж прибуток...
— Нехай це тебе не турбує, — різко відказав він. А потім посміхнувся і знову заговорив тихим спокійним голосом: — Наш товар надходить прямо з першоджерела, Густо. Він вшестеро чистіший за отой так званий героїн, який розбавляють спершу в Стамбулі, потім у Белграді, а опісля — в Амстердамі. Але за один грам ми все одно платимо менше. Зрозумів?
Я кивнув.
— Значить, ви можете розбавити його всемеро чи ввосьмеро більше, аніж інші.
— Ми розбавляємо його, але менше за інших. І продаємо те, що можна назвати героїном. Ти знав про це раніше і саме тому швидко погодився на нижчий відсоток від реалізації. — Світло каміна блиснуло на його білих зубах. — Бо ти знаєш, що продаватимеш найкращий продукт в усьому місті й оборот у тебе буде втроє-вчетверо більшим, ніж коли б ти торгував борошном від Одіна. Ти знаєш це, бо кожного дня бачиш, як покупці проходять повз низку товкачів героїну і прямують до того...
— ...хто носить футболку «Арсеналу».
— З першого ж дня покупці переконаються, що твій товар — найкращий, Густо.
А потім старий випроводив мене з кімнати.
Під час розмови він сидів, накинувши ковдру на коліна, і мені подумалося, що він — каліка, чи щось типу того, але він виявився навдивовижу моторним для свого похилого віку. Дідок зупинився на порозі, явно не бажаючи показувати своє обличчя назовні. Поклав руку мені на передпліччя, трохи вище ліктя. Легенько стиснув мій трицепс.
— Бувай, Густо. Невдовзі побачимося.
Я кивнув. І відчув, що йому потрібно щось іще. Я бачив, як ти працюєш. Сидів у лімузині й дивився на мене крізь затемнені вікна, наче я — якийсь довбаний Рембрандт. І тут я збагнув, що зараз можу отримати те, що бажаю.
— Я хочу, щоби розвідником у мене працювала моя прийомна сестра. І щоб чоловіком з наркотою у мене був Олег.
— Резонно. Що-небудь іще?
— Я хочу мати футболку з номером 23.
— Аршавін, — задоволено пробурмотів вищий з похоронної команди. — Росіянин. — Вочевидь, про Майкла Джордана він не чув ніколи.
— Побачимо, — захихикав старий. А потім подивився угору. — Зараз Андрій дещо тобі покаже, і ти зможеш починати. — Його рука й досі стискала мій трицепс, а посмішка старого наче прикипіла до його обличчя. Я перелякався. І одночасно відчув приплив збудження. Я був переляканий і збуджений, як мисливець за драконами острова Комодо.
Хлопці в чорному відвезли мене до безлюдної пристані для яхт в бухті Фрогнеркілен. Вони мали ключа до воріт, і ми поїхали поміж невеличкими суденцями, законсервованими на зиму. Біля одного причалу ми зупинилися і вийшли. Поки я стояв і вдивлявся в тиху темну воду, Андрій відкрив багажник.
— Ходи сюди, Аршавін.
Я підійшов і зазирнув у багажник.
На ньому й досі був собачий нашийник та арсенальська футболка. Біскен завжди був огидний, але побачивши те, що лежало в багажнику, я ледь не виригав. На його обличчі виднілися великі темні плями засохлої крові, одне вухо було наполовину відірване, а в одній очній впадині замість ока було щось схоже на рисову кашку. Коли я, нарешті, спромігся відірвати свій погляд від тієї кашки, то побачив маленький отвір на футболці над літерою «м» у слові «Емірати». Він був схожий на дірку від кулі.
— А що сталося? — спитався я, заїкаючись.
— Він розмовляв з отим поліцаєм у береті.
Я зрозумів, про кого йшлося. В районі Квадратурен часто рискав таємний агент поліції. Принаймні, так йому здавалося — що він таємний.
Андрій почекав, дав мені добре роздивитися труп, а потім спитав:
— Натяк зрозумів?
Я кивнув, не в силах відірватися від вибитого ока. На біса вони це зробили з ним?
— Петре, підсоби, — сказав Андрій.
Вони разом витягнули Біскена з багажника, зняли з нього арсенальську футболку і скинули його з краю причалу. Чорна вода беззвучно проковтнула його і зімкнула свої щелепи. Була людина — і немає.
Андрій кинув мені футболку.
— Тепер вона — твоя.
Я просунув палець у кульовий отвір. Перевернув футболку і поглянув на спину.
52. Бендтнер.
11
Була 6:30 ранку, п’ятнадцять хвилин до сходу сонця, якщо вірити останній сторінці газети «Афтенпостен». Торд Шульц склав газету і залишив її на сидінні біля себе. І знову поглянув через безлюдний вестибюль на вхідні двері.
— Зазвичай він приходить рано, — сказав охоронець за столиком.
Торд Шульц сів на світанку на поїзд до Осло і, прямуючи від Центрального вокзалу по Грьонландслейрет, дивився, як прокидається місто. Він пройшов повз фургон для збору сміття. Чоловік ворочав сміттєві контейнери так грубо, що це, на думку Шульца, свідчило не стільки про вправність цього чоловіка, скільки про його ставлення до своєї роботи. Йому чомусь спали на думку пілоти з F-16. Якийсь пакистанець тягнув до своєї крамниці ящики з овочами. Він зупинився, витер руки об фартух і, посміхнувшись, побажав йому доброго ранку. А зараз йому спали на думку пілоти з «Геркулесів». Пройшовши повз церкву Грьонланд, Шульц звернув ліворуч. І побачив велетенський скляний фасад, який забовванів перед ним. То була будівля управління поліції, спроектована й споруджена в 1970-х роках.
О 6:37 двері відчинилися. Охоронець кашлянув, і Торд підняв голову. Побачивши ствердний кивок, він підвівся. Чоловік, який до нього наближався, був нижчий за нього на зріст.
Він ішов швидкими пружкими кроками; його волосся було довшим, аніж, на думку Торда, личило чоловіку, який очолював найбільший в Норвегії підрозділ боротьби з наркотиками. Коли він підійшов ближче, Торд помітив рожево-білі смужки на його засмаглому, майже по-дівчачому привабливому обличчі. І відразу ж пригадав одну стюардесу, яка мала дефект пігментації — білу смугу, що тягнулася від її обсмаленої в солярії шиї, поміж грудей і аж до чисто виголеного інтимного місця. Через це решта її шкіри мала вигляд туго натягнутої нейлонової панчохи.
— Ви — Мікаель Бельман?
— Так, чим можу допомогти? — сказав чоловік, не уповільнюючи кроків.