— Хотілося б поговорити з вами приватно.
— Боюся, мені треба зараз готуватися до ранкової наради, але якщо ви зателефонуєте...
— Мені вкрай необхідно поговорити з вами саме зараз, — сказав Торд, сам здивувавшись власній наполегливості.
— А ви в цьому впевнені? — Керівник відділу боротьби з організованою злочинністю вже встиг провести своєю карткою по ідентифікатору, але зупинився і пильно поглянув на нього.
Торд Шульц підійшов до нього. І, стишивши голос, заговорив, хоча охоронець і досі залишався єдиним стороннім чоловіком у вестибюлі.
— Мене звуть Торд Шульц. Я — пілот найбільшої скандинавської авіакомпанії і я маю відомості про контрабанду наркотиків до Норвегії через аеропорт «Гардермоен».
— Зрозуміло. Про який обсяг йдеться?
— Вісім кілограмів на тиждень.
Торд мало не фізично відчув на собі погляд співрозмовника. Зрозумів, що мозок Мікаеля Бельмана отримував і обробляв усю наявну інформацію: мову рухів, одіж, поставу, вираз обличчя, обручку, яку він і досі чомусь носив на безіменному пальці, відсутність сережки у вусі, начищені туфлі, лексикон та твердість погляду.
— Мабуть, вам краще зареєструватися на прохідній, — сказав Бельман, кивнувши охоронцю.
Торд Шульц похитав головою.
— Я волів би, щоби ця зустріч залишилася конфіденційною.
— Згідно з інструкцією, реєструвати слід усіх, але я можу запевнити вас, що ця інформація залишиться в управлінні поліції і нікуди звідси не вийде, — сказав Бельман і подав знак охоронцю.
Коли вони піднімалися ліфтом нагору, Шульц провів пальцем по своєму імені на жетоні, який йому видрукував охоронець і який він мав носити на лацкані.
— Щось не так? — поцікавився Бельман.
— Та ні, все нормально, — відповів Торд. Але все одно продовжив терти, ніби сподіваючись стерти своє прізвище.
Офіс Бельмана виявився навдивовижу маленьким.
— Розмір не має значення, — сказав Бельман тоном, який свідчив про те, що він уже звик до здивованої реакції відвідувачів. — Але в цьому маленькому кабінеті вершилися великі діла. — Він показав на фото, що висіло на стіні. — Ларс Аксельсен, голова колишнього відділу боротьби з грабунками. Знищив у дев’яностих банду Твейта.
Він жестом запросив Шульца сідати. Витягнув записника, помітив сердитий погляд Шульца — і знову прибрав його.
— Ну, і що ж ви хочете мені розповісти?
Торд набрав повні легені повітря. І заговорив. Почав з розлучення. Так треба було. Треба було почати з «чому». А потім він перейшов до «коли» і «де». Опісля — до «хто» і «як». А насамкінець він розповів йому про спалювача.
Впродовж усієї розповіді Бельман сидів, подавшись уперед і уважно слухаючи. Тільки коли Торд заговорив про спалювача, його обличчя втратило свій зосереджений професійний вираз. Після початкового здивування червоний рум’янець залив білі пігментні плями. То була химерна сцена — наче всередині спалахнула пожежа. Торд втратив зоровий контакт з Бельманом, який гнівно втупився у стіну за спиною співрозмовника, можливо — на портрет Ларса Аксельсена.
Після того як Торд закінчив свою розповідь, Бельман зітхнув і підняв голову.
Шульц помітив, що його обличчя набуло нового виразу. Жорсткого і визивно-агресивного.
— Я прошу пробачення, — сказав керівник відділу. — Від себе, від імені моєї професії і від імені працівників поліції. Я прошу пробачення за те, що не позбувся цього клопа.
Напевне, Бельман усе це казав собі, подумав Торд, а не йому, пілоту, який займався контрабандою героїну по вісім кіло на тиждень.
— Я ціную ваше занепокоєння, — сказав Бельман. — Мені дуже хотілося б запевнити вас, що вам нема чого боятися. Але гіркий досвід підказує мені, що коли викривається корупція на такому рівні, то вона охоплює значно більше, ніж одну особу.
— Я розумію.
— Ви казали про це ще кому-небудь?
— Ні.
— Хто-небудь знає, що ви зараз тут і розмовляєте зі мною?
— Ні, ніхто.
— Абсолютно ніхто?
Торд здивовано поглянув на нього. Криво посміхнувся, але не сказав, що подумав: «А кому я ще міг про це розповісти?»
— Гаразд, — сказав Бельман. — Ви привернули мою увагу до важливої, серйозної та надзвичайно делікатної справи. Мені доведеться діяти вкрай обережно й обачливо, щоби не сполохати тих, кого не слід. І це означає, що мені доведеться доповісти про цю справу вищому керівництву. Знаєте, я мав би взяти вас під варту за те, що ви мені щойно розповіли, але ваше затримання лише наразить і вас, і мене на небезпеку. Тому допоки ситуація не проясниться, їдьте додому і залишайтеся там. Зрозуміло? Нікому не кажіть про цю зустріч, не виходьте гуляти, не відчиняйте двері незнайомцям і не відповідайте на телефонні дзвінки з незнайомими номерами.
Торд повільно кивнув.
— А скільки це займе часу?
— Максимум три дні.
— Зрозуміло!
Бельман хотів був щось сказати, нерішуче замовк, а потім все ж таки наважився.
— Є речі, які я ніколи не міг збагнути, — сказав він. — Коли певні особи заради грошей готові зруйнувати життя інших людей. Це ще можна зрозуміти, коли ти — нужденний афганський селянин. ...Але норвежець, та ще й із платнею командира корабля...
Торд Шульц зустрівся з ним поглядом. Він уже заздалегідь до цього приготувався, тож коли воно сталося, він сприйняв це мало не з полегшенням.
— Одначе те, що ви прийшли сюди з власної доброї волі і виклали карти на стіл, є надзвичайно хоробрим вчинком. Я знаю, чим ви ризикуєте. Віднині ваше життя буде нелегким.
З цими словами голова відділу боротьби з організованою злочинністю підвівся і простягнув свою руку. І в голові Торда Шульца промайнула та ж сама думка, що й тоді, коли він вперше побачив цього чоловіка на пункті пропуску: Мікаель Бельман має ідеальний зріст для пілота-винищувача.
Саме в той момент, коли Торд Шульц виходив з поліцейського управління, Харрі Холе дзвонив у двері Ракелі. Вона відчинила. В нічній сорочці та з вузенькими щілинками очей. І позіхнула.
— Вдень я матиму кращий вигляд, аніж зараз, — зазначила вона.
— Приємно усвідомлювати, що хоча б один з нас матиме кращий вигляд, — відповів Харрі, заходячи всередину.
— Слава Богу, — сказала Ракель, стоячи перед столом у вітальні, заваленим купами документів. — Нарешті все тут. Звіти про справу. Фотографії. Вирізки з газет. Заяви свідків. Він добре й ретельно попрацював. А зараз мені треба йти на роботу.
Коли Ракель пішла, гепнувши за собою дверима, Харрі вже встиг зварити собі чашку кави і приступив до роботи.
Після тригодинного читання він був змушений зробити перерву, щоби подолати відчай, який почав закрадатися йому в душу. Він взяв чашку кави і став біля вікна. Сказав собі, що приїхав сюди, аби поставити під сумнів провину, а не доводити невинуватість. Вистачило одного б сумніву. Одначе... Докази були недвозначними. Й увесь його багаторічний досвід роботи на посаді розслідувача вбивств працював проти нього: навдивовижу часто все виявлялося саме так, як і виглядало на перший погляд.
Іще через три години висновок залишався незмінним. У документах не було нічого, що натякало на інше пояснення. Це ще не означало, що такого пояснення не існувало, але в документах його не було.
Харрі пішов ще до того, як Ракель повернулася додому, пояснивши це самому собі зсувом часових поясів унаслідок перельоту і необхідністю виспатися. Але він знав, чому насправді пішов до її повернення. Він би не наважився сказати їй, що після всього, що він прочитав, йому стало важче чіплятися за сумнів — сумнів, який був сенсом, істиною, життям та єдиною надією на порятунок.
Тож Харрі рвучко схопив своє пальто і пішов. І пройшов пішки від Гольменколлена повз станцію Ріс, крізь район Сон, мимо стадіону «Уллевол», вулицею Больтельокка аж до ресторану «Шрьодер». Спочатку хотів зайти, але потім передумав. І натомість пішов на схід, через річку, до Тоєна.
Коли він поштовхом відчинив двері до «Сторожової Вежі», світло дня вже почало згасати. Все залишилося так, як він запам’ятав. Бліді стіни, бліде оформлення кафе, великі вікна, що пропускали максимум світла. Й у променях цього світла за столиками сиділи денні відвідувачі зі своєю кавою та бутербродами. Декотрі з них сиділи, звісивши голови над своїми тарілками так, наче щойно перетнули фінішну пряму п’ятдесятикілометрового забігу, декотрі торохтіли короткими чергами розмови на малозрозумілому жаргоні бомжів та наркоманів, декотрих, як це не дивно, ви могли б зустріти й серед відвідувачів респектабельного «буржуазного» кафе «United Bakeries».