— Та я просто хотіла сказати, що Олег нещодавно спілкувався зі своїм повіреним. Тобто з Гансом Крістіаном.
— Мені б норвезькі крони, — сказав хлопець.
— Олег каже, що хоче з тобою зустрітися, Харрі.
— От чорт!
— Перепрошую? Харрі, ти мене чуєш?
— З картки Visa візьмете?
— Вам дешевше буде сходити до банкомату й отримати готівку.
— Хоче зустрітися зі мною?
— Він так каже. І якомога швидше.
— Це неможливо, Ракель.
— Чому?
— Тому, що...
— На вулиці Тольбугата є банкомат, лише за сто метрів від готелю.
— Чому?
— Візьми мою картку, добре?
— Харрі!
— По-перше, це неможливо, Ракель. Зустрічі йому заборонили, а вдруге обійти цю заборону я вже не зможу.
— А ти спробуй, може, вийде.
— Не бачу сенсу, Ракель. Я прочитав документи, і...
— І що?
— І дійшов висновку, що це він застрелив Густо Ганссена.
— Ми не беремо Visa. Може, маєте щось іще? Master Card, American Express?
— Ні! Ракель?
— Тоді давайте долари чи євро. Курс обміну зараз не дуже сприятливий, але це краще за картку.
— Ракель, Ракель! От чорт!
— Щось не так, герр Холе?
— Вона відключилася. Ось, візьми. Цього вистачить?
12
Я стояв на Скіппергата, дивлячись, як періщить дощ. Зимі ніяк не вдавалося закріпитися, і натомість було багацько дощів. Та сира погода анітрохи не зменшила попит. Ми з Олегом та Ірен сплавляли за один день більше товару, аніж за цілий тиждень, працюючи на Одіна й Туту. Якщо округляти, то я заробляв шість тисяч на день. Я порахував усі арсенальські футболки у центрі міста. За найскромнішими прикидками, той дідок, напевне, заробляв не менше двох мільйонів крон на тиждень.
Кожної ночі, перед тим як розрахуватися з Андрієм, ми з Олегом ретельно підраховували всю виручку, щоби вона збігалася з кількістю проданого товару. Ми розраховувалися крона в крону. Шахраювати не було сенсу. Бо воно не було того варте.
До того ж, я міг на сто відсотків довіритися Олегу. Гадаю, у нього просто бракувало фантазії додуматися щось поцупити, інакше він не працював би так чесно. А може, його голова та серце були переповнені Ірен. Було дуже смішно спостерігати, як він запобігав перед нею, коли вона була поруч. І настільки сліпим був він у своєму обожнюванні. Бо Ірен бачила лише одне.
Мене.
Мені від її почуттів не було ані холодно, ані жарко. Просто воно було так завжди.
Я знав її як п’ять пальців, знав достеменно, як можна змусити її чисте й недосвідчене серце тьохкати від радості, її гарненький ротик посміхатися, а її блакитні очі — плакати (якщо мені цього хотілося). Я міг би її відпустити, просто відчинити двері і сказати: «Йди геть». Але я — крадій, а крадії просто так не віддають того, що, на їхню думку, можна конвертувати в готівку. Ірен належала мені, але два мільйони на тиждень належали отому дідку.
Смішно сказати, але шість тисяч на день розбігаються, мов миші по закутках, коли ти кидаєш кристалічний метамфетамін у свої напої замість кришталиків льоду і носиш одіж, куплену не в мережі дешевих магазинів «Cubus». Саме через це я й досі ночував в отій кімнаті для репетицій з Ірен, яка спала на матраці за барабанами. Але вона трималася, наркотиків не вживала, хіба що інколи могла «заряджену» цигарку викурити, їла якусь овочеву фігню і відкрила власний банківський рахунок. Олег жив зі своєю матір’ю, тому, напевне, також відкладав гроші в заначку. Він причепурився, зайнявся навчанням і навіть поновив свої тренування на «Валле Говін».
Отак я стояв на вулиці Скіппергата і подумки займався арифметичними розрахунками, як раптом помітив, що під проливним дощем до мене наближається якась постать. Темні окуляри, рідке волосся, прилипле до лоба, і щось на зразок всепогодної куртки, з тих, що купують на Різдво своїм коханим товсті та некрасиві подружки. Втім, або та подружка була страшною, як опудало, або її взагалі не існувало. Я побачив це з його ходи. Він накульгував. Може, для цього й існує якесь політкоректне слово, але я зву це клишоногістю. А ще я не боюся вживати такі слова, як «латинос» та «нігер».
Незнайомець зупинився переді мною.
Річ у тім, що мене вже не дивувала публіка, яка підходила до мене по героїн, але цей чоловік явно не належав до звичайної категорії наркоманів.
— Скільки...
— Триста п’ятдесят за чверть.
— ...ви платите за грам героїну?
— Платимо? Ми продаємо, бовдуре.
— Я знаю. Просто здійснюю невеличке дослідження.
Я поглянув на нього. Журналіст? Соціальний працівник? Чи, може, політик? Коли я працював на Одіна й Туту, до мене якось підійшов схожий тип і сказав, що він з міськради, з якогось комітету під назвою RUNO, і дуже ввічливо спитав, чи не хотів би я сходити на нараду, де буде обговорюватися тема «Наркотики й молодь». Їм, бач, хотілося б почути «голос з вулиці». Я розреготався, а потім слухав, як він з колегами щось теревенили про ініціативу «Європейські міста проти наркотиків» і про великий міжнародний план зробити Європу вільною від наркоти. Дали мені кока-коли з булочкою і пішли, а я реготав так, що аж сльози на очах виступили. Але виявилося, що оту нараду проводила фарбована блондинка з чоловічими рисами обличчя, величезними цицьками та голосом, як у армійського старшини. Зазвичай такий тип жінок звуть «охоча мамця». В якийсь момент мені захотілося помацати її цицьки — а чи справжні вони? Після наради вона підійшла до мене і сказала, що працює секретарем радника із соціальних послуг, що їй хотілося б поглиблено обговорити сьогоднішню тему, і чи не могли б ми зустрітися у неї вдома, коли у мене випаде нагода. Виявилося, що вона дійсно «охоча», але не мамця, а одиначка, що жила на фермі. Коли вона відчинила двері, на ній були тугі бриджі для верхової їзди, і їй захотілося, щоб «оте» сталося прямо у стайні. Та мені було байдуже, де їй приспічило. У стайні було чисто прибрано, і там торохтіли, аж підскакуючи, дві доїльні машини. Є щось дивне в тому, що ти дрючиш жінку, яка завиває наче бензопилка за два метри від здоровенних флегматичних коней та корів, котрі з лінивою цікавістю спостерігають за тобою. Опісля я висмикнув зі своєї дупи солому і спитав, чи не позичить вона мені тисячу крон. Ми продовжували зустрічатися, аж поки я не почав заробляти шість тисяч крон на день, а в інтервалах між заняттями сексом вона примудрялася знайти час розказувати мені, що секретарка не просто сидить собі, пишучи листи за свого радника, а займається питаннями практичної політики. Навіть зараз, попри те, що їй доводиться ішачити на свого роботодавця, вона має можливість особисто вирішувати конкретні питання. А коли це побачать і оцінять потрібні люди, то настане її черга стати радником. З її розповідей про міськраду я зрозумів, що всі політики — і великі, і малі — прагнули двох речей: влади та сексу. Саме в такій послідовності. Прошепочи тій жінці на вухо «ти —прем’єр-міністр», запхай два пальці куди треба — і вона встигне разів з десять оргазм піймати ще по дорозі до стайні. Я не жартую. І в очах типа, який підійшов до мене під дощем, я побачив те ж саме прагнення: влади та сексу.
— Пішов у сраку.
— Хто твій бос? Я хочу з ним поговорити.
Відвести його до мого роботодавця? Та цей бовдур або схибив, або просто ідіот.
— Йди геть.
Та чувак не здавався, а стояв, химерно вигнувши стегно, а потім щось дістав з кишені своєї куртки. То був пластиковий пакет з білим порошком — приблизно півграма.
— Це — зразок. Віднеси його твоєму босу. Ціна — вісімсот крон за грам. Обережно з дозуванням, це потрібно розділяти на десять. Повернуся післязавтра, в цей самий час.
Незнайомець передав мені пакет, обернувся і пошкутильгав геть під проливним дощем.
За звичайних обставин я би просто викинув той пакет у найближчу урну. Бо навіть не мав змоги продати його: репутація дорожча. Але було щось особливе у тому, як блищали очі отого психа. Немовби він щось знав. Тому, коли робочий день скінчився і ми розрахувалися з Андрієм, я подався з Олегом та Ірен до Героїнового парку. І там спитали, чи не бажає хто-небудь виступити в ролі такого собі пілота-випробувача. Я вже так робив, коли працював на Туту. Якщо в місті з’являвся новий товар, ти береш його і йдеш туди, де тиняються найбезнадійніші наркомани, завжди готові на випробування будь-якого наркотику, аби тільки це було надурняк. Їм було абсолютно байдуже, помруть вони чи ні, бо смерть все одно чигала на них за найближчим рогом.