Визвалося четверо, але сказали, що хотіли б отримати восьмушку героїну як преміальні. Я відповів, що наразі героїну з собою не маю, і один з волонтерів відпав. Я розділив дози.
— Мало! — заволав один з «наркомів» з дикцією, як у щойно вдареного інсультом. Я сказав йому стулити пельку, бо інакше взагалі нічого не отримає.
Ірен, Олег та я сиділи й дивилися, як вони напрочуд швидко знайшли вени серед плям засохлої крові і вправно вкололися.
— О Господи... — простогнав один із них.
— У-ф-ф-ф-ф, — видихнув другий.
А потім запала тиша. Повна тиша. То було як запустити в космос ракету і втратити з нею зв’язок. Але я вже й так усе знав, бо побачив кайф у їхніх очах ще до того, як «космонавти» зникли у космічному безмежжі: п’ять хвилин після старту, політ нормальний. Коли вони повернулися на Землю, було вже поночі. Їхня подорож тривала більше п’яти годин — удвічі довше, аніж подорож на звичайному героїні. Члени випробувальної комісії були одностайні у своїх висновках: такого кайфу їм ще ніколи не доводилося пережити. Їм захотілося більше, щоби прикінчити увесь мій пакет, — зараз, будь ласка, — і «наркоми», похитуючись, наче зомбі з фільму «Трилер», поволі рушили до нас. Ми розреготалися і втекли.
Коли ми через півгодини повсідалися на моєму матраці в кімнаті для репетицій, мені довелося трохи поміркувати. Досвідчений «нарком» зазвичай витрачає чверть грама героїну на укол, а тут найзагартованіші наркомани Осло випали в осад всього-на-всього від восьмушки! Виходить, той тип дав мені чистий, нерозбавлений товар. Але що то було? На вигляд і запах — як героїн, на дотик — також як героїн, але щоби кайфувати аж п’ять годин від такої маленької дози... Що б то не було, а я збагнув, що сиджу на золотій копальні. Вісімсот крон за грам, який можна розбавити втричі і продати за тисячу чотириста. П’ятдесят грамів на день. Тридцять тисяч прямо мені в кишеню. Ще й Олегу та Ірен чимало дістанеться.
Я зробив їм ділову пропозицію і пояснив арифметику.
Вони перезирнулися. І не виявили того ентузіазму, на який я розраховував.
— Але ж Дубай... — невпевнено промимрив Олег.
Я їм збрехав і сказав, що ми нічим не ризикуємо, якщо не будемо дурити дідка. По-перше, скажемо, що вирішили зав’язати, бо зустріли Ісуса або щось типу того. Потім ненадовго занишкнемо, а потім потроху почнемо торгувати.
Вони знову перезирнулися. І раптом я второпав, що було тут іще щось, що я не встиг помітити раніше.
— Річ у тім, що... — почав Олег, втупившись поглядом у стіну, — що ми з Ірен...
— Що — ви?
Він завовтузився, мов вуж на сковорідці, і безпомічно поглянув на Ірен.
— Річ у тім, що ми з Олегом вирішили жити разом, — пояснила Ірен. — Ми збираємо гроші, щоби відкрити рахунок для купівлі квартири в Бьолері. Розраховували попрацювати до початку літа, а потім...
— А потім — що?
— А потім скінчити школу, — продовжив Олег, — і піти навчатися до вузу.
— Вивчати право, — сказала Ірен. — Олег має гарні оцінки. — І вона посміхнулася так, як посміхалася тоді, коли думала, що сказала якусь дурню, але її зазвичай бліді щоки аж почервоніли й розпашілися від задоволення.
Значить, вони тишком-нишком знюхалися за моєю спиною! Як же я примудрився цього не помітити?
— Що ж, право так право, — сказав я, розкриваючи пакет, в якому й досі було більше грама. — Збираєтеся стати великими поліцейськими чинами?
Жоден з них не відповів.
Я знайшов ложку, якою їв пластівці, і витер її об штани.
— Що ти хочеш? — спитав Олег.
— Треба відзначити ваше рішення, — кажу я, насипаючи порошок у ложку. — До того ж, нам слід випробувати продукт на собі, перш ніж запропонувати його дідку.
— Значить, тоді все нормально? — спитала Ірен з полегшенням у голосі. — Ми продовжуватимемо працювати, як і раніше?
— Звісно, моя люба, — відповів я, підносячи запальничку під ложку. — Це тобі, Ірен.
— Мені? Але ж я...
— Заради мене, сестричко. — Я поглянув на неї і посміхнувся. Посміхнувся тією посмішкою, від якої вона не мала протиотрути. І вона це знала. — Бо мені нудно ловити кайф на самоті.
Порошок розплавився у ложці і забулькав. Вати я не мав і тому спочатку хотів пропустити його крізь відламаний цигарковий фільтр. Але та рідина виглядала такою чистою. Біла однорідна речовина. Тому я не став її фільтрувати, а дав охолонути дві-три секунди, а потім набрав у шприц.
— Густо... — почав був Олег.
— Треба бути обережним і не передозувати, тут на трьох вистачить. Тебе також запрошено на бенкет, друже мій. Чи, може, ти боїшся і будеш тільки дивитися?
Мені не треба було чекати його відповіді. Бо я надто добре його знав. Чистий серцем, засліплений коханням і вбраний в той самий броньований костюм хоробрості, яка колись змусила його стрибнути з п’ятнадцятиметрової щогли у фіорд.
— Гаразд, — сказав Олег і почав закочувати рукав. — Я приєднуюся.
Цей броньований костюм потягне його на глибину і втопить там, мов щура.
Я прокинувся від гепання у двері. Моя голова гула, мов заводський цех, і я не наважувався бодай одне око розплющити. Крізь щілини в дошках, якими були забиті вікна й рами проникало світло. Ірен лежала на своєму матраці, а з-поміж підсилювальної апаратури стирчали білі Олегові кросівки «Пума». Я почув, що той, хто гепав у двері, почав довбати їх ногами.
Я підвівся й подибав до дверей, намагаючись пригадати хоч що-небудь про групу, яка тут репетирувала, і про її музичну апаратуру, яку колись хотів тишком-нишком продати. Я прочинив двері лише на вузеньку щілину і відразу ж інстинктивно підставив ногу, але це не допомогло. Від сильного удару я полетів назад до кімнати й гепнувся на барабани. Відсунувши цимбали та малий барабан, я побачив перед собою мармизу Штайна — мого дорогенького прийомного братика.
«Дорогенький» можна пропустити. То я так, зопалу.
Він став вищим та кремезнішим, але ота «спецназівська» коротка стрижка та сповнені ненависті непорушні очі залишилися такими ж, як і були. Я побачив, як він розкрив рота і щось сказав, але голова у мене й досі гуділа від удару об цимбали. Коли Штайн підступив ближче, я автоматично закрив обличчя руками. Але він кинувся повз мене до Ірен, яка лежала на матраці. Коли він смикнув її за руку і підняв на ноги, вона верескнула від болю.
Міцно тримаючи її однією рукою, другою він зібрав у рюкзак її нечисленні пожитки. Коли ж Штайн потягнув сестру до дверей, вона стала пручатися.
— Штайне... — почав був я.
Він зупинився на порозі і запитально поглянув на мене, але я не мав чого додати.
— Ти й так накоїв чимало лиха для нашої родини, — сказав він.
Немов отой грьобаний Брюс Лі, Штайн махнув ногою й ударом п’ятки зачинив за собою двері. В кімнаті аж загуло. Олег вистромив голову з-поміж підсилювачів і щось сказав, але у мене й досі в голові гуло, а у вухах дзвеніло.
Я стояв спиною до каміна і відчував, як його тепло поколює мою шкіру. Його вогонь та огидна антикварна лампа на столі були єдиними джерелами світла в кімнаті. Дідок сидів у шкіряному кріслі й уважно роздивлявся чоловіка, якого ми привезли з собою в лімузині зі Скіппергати. На ньому й досі була ота всепогодна куртка. За чоловіком стояв Андрій, знімаючи пов’язку з його очей.
— Отже, — почав дідок, — це ти постачаєш товар, про який я так багато чув.
— Так, — підтвердив незнайомець, мружачись і начіпляючи на носа свої окуляри.
— Звідки він надходить?
— Я тут для того, щоби продавати, а не інформацію постачати.
Старий потер підборіддя великим та вказівним пальцями.
— У такому разі мені нецікаво. Коли користуються чиєюсь вкраденою власністю, то в нашій грі це завжди спричиняється до появи трупів. А трупи — це морока і шкода для бізнесу.
— Це — не вкрадена власність.
— Мушу висловити припущення, що я маю досить повну інформацію про канали постачання, а цей товар ніхто раніше не бачив. Тому я повторюю: я не куплю нічого, допоки не матиму гарантій, що це не вдарить по мені бумерангом.