— Шістдесят крон на розпродажу, — сказав старий. — Ми зробимо крок, який називається «рокіровка».
— Рокіровка?
— Так називається боковий обмін місцями короля й тури з метою захисту першого. Ми сформуємо альянс.
— З турою?
— Тура схожа на замок, будівля міської ради — теж.
Я замислився.
— Так, з міською радою, — сказав старий. — Радник з питань соціальної політики має секретарку на ім’я Ізабель Скоєн, яка, фактично, керує політикою міста в царині наркотиків. Я звернувся до надійного джерела інформації і дізнався, що кращої кандидатури нам не знайти. Розумна, ділова і надзвичайно амбітна. Згідно з даними з того ж самого джерела, вона не вибилася вище через свій стиль життя, завдяки якому її ім’я постійно фігурує в газетних заголовках. Але її підвищення — це лише питання часу. Ця жінка влаштовує вечірки, не лізе за словом у кишеню і має коханців в усіх районах міста.
— Який жах! — сказав я.
Та дідок кинув на мене застережливий погляд і продовжив:
— Її батько був речником Партії Центру, але його спроба вийти на загальнонаціональну політичну арену зазнала фіаско. І мій інформатор стверджує, що Ізабель успадкувала його мрії і, позаяк Соціалістична партія має кращі перспективи, полишила невеличку партію фермерів, до якої належав батько. Окрім того, вона незаміжня, а за її родинною фермою числиться чималенький борг.
— І що ж ми маємо робити? — спитав я таким тоном, наче був одним з керівників його підпільної організації.
Старий посміхнувся так, наче моє запитання йому вкрай сподобалося.
— Шляхом погроз ми змусимо її сісти за стіл переговорів і заохотимо увійти до альянсу. І відповідальним за ці погрози будеш ти, Густо. Саме тому ми тебе сюди й запросили.
— Я? Погрожувати жінці-політику?
— Саме так. Жінці-політику, з якою ти злягався, Густо. Погрожувати чиновниці міської ради, яка скористалася своїм службовим становищем і посадою для сексуальної експлуатації підлітка з істотними соціальними проблемами.
Спершу я вухам своїм не повірив. Допоки він не витягнув зі свого піджака фото і поклав переді мною на стіл. Схоже, його зробили з автомобіля із затемненими вікнами на вулиці Тольбугата. Молодий хлопець сідав до «лендровера». Можна було також розпізнати номер авто. Тим хлопцем був я. А машина належала Ізабель Скоєн.
По спині у мене побігли мурашки.
— А звідки ви дізналися, що...
— Мій любий Густо, я ж казав тобі, що приглядатиму за тобою. Що я хочу? Я хочу, щоби ти зв’язався з Ізабель Скоєн по приватному номеру, який, на моє переконання, ти маєш, і розказав їй ось цю історію, яку ми приготували для преси. А потім запросиш її на надзвичайно конфіденційну зустріч, на якій будемо присутні ми втрьох.
Він підійшов до вікна і поглянув на сіру й нудну погоду.
— Дізнайся, коли у неї може виникнути «вікно» у робочому графіку.
15
Упродовж останніх трьох років, проведених у Гонконгу, Харрі займався бігом більше, ніж усе своє попереднє життя. Однак за ті тринадцять секунд, що він пробіг сто метрів до входу в’язниці, його мозок безперервно прокручував один і той же сценарій: він запізнився.
Харрі підбіг до входу, долаючи бажання сіпати двері доти, поки вони не відчиняться. Нарешті почулося дзижчання, і він прожогом кинувся до пункту пропуску.
— Щось забули? — поцікавилася жінка-черговий.
— Так, — відповів Харрі, чекаючи, поки вона пропустить його крізь замкнені двері. — Увімкніть тривогу! — крикнув він, залишаючи свою валізку і щодуху кинувшись бігти коридором. — Це — камера, де знаходиться Олег Фауке!
Його кроки загупали безлюдною галереєю, безлюдними коридорами і так само безлюдною кімнатою відпочинку. Харрі не засапався від бігу, але у своїй голові він відчував власне дихання, наче ревіння урагану.
Крик Олега досяг його вух, коли він вибіг з останнього коридору. Двері до його камери були напівпрочинені, і впродовж останніх секунд Харрі охопив звичний кошмар — лавина, що його наздоганяє, і ноги, які рухаються надто повільно.
За мить він був уже в камері, і перед ним відкрилася жахлива сцена.
Перекинутий стіл валявся на боці, а газети та книги розлетілися по підлозі. У протилежному кінці кімнати, спиною до тумбочки, стояв Олег. Його чорна футболка із зображенням «Слеєра» була залита кров’ю. Перед собою він тримав металеву кришку від сміттєвого бачка. Його рот був відкритий, і він кричав і кричав. Харрі побачив спину спортивної майки, над нею — широку спітнілу бичачу шию, над шиєю — лискучий череп, а над черепом — підняту руку з ножем для нарізання хліба. Метал брязнув об метал — то лезо ножа вдарило в кришку сміттєвого бачка. Чоловік, який нападав на Олега, напевне, помітив переміну світла у кімнаті — і рвучко обернувся. І, наставивши ножа на Харрі, просичав:
— Геть звідси!
Харрі уникнув спокуси зосередити увагу на ножеві. Натомість він зосередив її на ногах. Він помітив, що Олег позаду незнайомця сповз на підлогу. В порівнянні з тими, хто вправлявся в бойових мистецтвах, Харрі володів жалюгідно обмеженим репертуаром захисних прийомів. Власне, він знав лише два. І знав лише два правила. Правило перше: правил не існує. Правило друге: бий першим. Тож коли Харрі почав рухатися, то це були рухи чоловіка, який вивчив, повторював і застосовував лише два методи нападу. Він зробив крок уперед, і чоловік, який намірявся на нього ножем, змушений був відступити, щоби махнути рукою. А коли він зігнув руку, Харрі вже підняв свою праву ногу і зігнув у коліні ліву. Коли ніж почав рухатися вперед, нога Харрі вже пішла вниз. І вдарила незнайомця в ногу прямо над колінною чашечкою. А оскільки анатомія людини є погано захищеною від удару під таким кутом, то чотириглавий м’яз миттєво тріснув, а слідом за ним тріснули зв’язки колінного суглоба — коли колінна чашечка притиснулася до великої гомілкової кістки, а потім тріснули й сухожилля надколінка.
Чоловік заверещав і гепнувся додолу, хапаючись руками за коліно. Ніж випав і заторохтів по підлозі. А коли нападник, намацавши руками коліно, виявив, що воно опинилося в зовсім іншому місці, його очі стали великими, мов блюдця.
Харрі хвицнув ножа якомога далі і підняв ногу, щоби завершити атаку так, як його навчили: натиснути на м’язи стегна супротивника, тим самим спричинивши сильну внутрішню кровотечу, аби він більше не зміг піднятися. Але побачив, що діло вже зроблене, — й опустив ногу.
В коридорі почулося тупотіння ніг і брязкання ключів.
— Сюди! — гукнув Харрі, переступивши через волаючого нападника і рушаючи до Олега.
На порозі почулося важке хекання.
— Заберіть цього чоловіка і знайдіть лікаря! — загорлав Харрі, перекриваючи безперервні верески.
— Чорт забирай, що тут...
— Зараз це неважливо, знайдіть лікаря! — Харрі зірвав з Олега футболку і крізь кров став шукати рану. — Лікар має спершу зайнятися цим хлопцем. Бо у того бугая — лише проблема з коліном.
Харрі обхопив своїми скривавленими руками обличчя Олега, чуючи, як верещить у коридорі нападник, котрого потягли геть.
— Олеже, ти мене чуєш? Олеже?
Очі хлопця підкотилися, і слово, яке зірвалося з його вуст, було таке слабке, що Харрі ледь його почув. І відчув, як стиснулося його серце.
— Олеже, все буде в нормі. Він не пошкодив тобі нічого важливого.
— Харрі...
— Незабаром — Різдво. Тобі дадуть морфіну.
— Замовкни, Харрі.
І Харрі замовк. Олег розплющив очі. Вони мали лихоманковий розпачливий вираз. Він говорив хрипко, але вже досить чітко:
— Не треба було заважати йому завершити справу, Харрі.
— Що ти плетеш?
— Ти мав дозволити мені зробити це.
— Що зробити?
Олег промовчав.
— Що зробити, Олеже?
Хлопець поклав руку на потилицю Харрі, пригнув його до себе й прошепотів:
— Ти не зможеш цього зупинити, Харрі. Вже все сталося. І воно має йти своїм шляхом. Якщо ти станеш на заваді, то загине ще дехто.
— Хто загине?
— Воно занадто велике, Харрі. І воно проковтне тебе, проковтне кожного.
— Хто помре? Кого ти намагаєшся захистити, Олеже? Ірен?