Олег заплющив очі. Його губи ледь ворушилися. А потім зовсім завмерли. І Харрі подумалося, що зараз Олег схожий на себе одинадцятирічного, коли він щойно заснув після довгого й важкого дня. А потім він знову заговорив:
— Ти, Харрі. Вони збираються вбити тебе.
Коли Харрі виходив з тюрми, вже прибули машини швидкої допомоги. Він пригадав, як усе було раніше. Яким раніше було місто. Яким було раніше його життя. Коли він учора сидів за комп’ютером Олега, він пошукав також інформацію про клуб «Sardines» та групу «Russian Amcar Club». І не знайшов жодних свідчень про те, що вони були відроджені, що вони воскресли. Зазвичай, це занадто — сподіватися на відродження й повторення того, що колись було. Може, життя дійсно майже нічого не навчає — окрім одного: вороття назад немає.
Харрі підкурив цигарку і ще не встиг зробити першу затяжку, як відчув, що його мозок уже радіє з того факту, що нікотин невдовзі потрапить у кров; Харрі прокрутив подумки оте слово, чий звук він неодмінно чутиме увесь сьогоднішній вечір та всю сьогоднішню ніч. Він знав це напевне. То було ледь чутне слово, яке вперше зірвалось із вуст Олега в тюремній камері: татко.
Частина друга
16
Пацючиха полизькала метал. Він смакував сіллю. Вона перелякано тіпнулася — то ожив і загув холодильник. Церковні дзвони й досі гуділи. Був ще один шлях до гнізда, який вона ще не спробувала. Не наважилася спробувати, бо людина, що закрила собою вхід, ще не була мертва. Але високочастотні верески її малюків укидали її у відчай. І вона наважилася. Кинулася вгору по рукаву піджака отого чоловіка. Стояв слабкий запах диму. Не диму від цигарки чи вогнища, а чогось іншого. Чогось у формі газу, який проникнув в одежу, а потім був вимитий під час прання так, що від нього лишилося всього кілька молекул серед товщі внутрішніх ниток. Вона наблизилася до ліктя, але прохід у цьому місці був надто вузьким. Пацючиха зупинилася й прислухалася. Вдалині почулося виття поліцейської сирени.
У мене бували оті короткі моменти і можливості вибору, татку. Моменти й можливості, які насправді здавалися мені неістотними: сьогодні вони є, завтра — немає. Але вони мають здатність накопичуватися. І не встигаєш ти й оком моргнути, як вони перетворюються на ріку, яка тягне тебе разом з собою. І ти опиняєшся там, куди пливеш. От я сюди й приплив. В оцьому довбаному липні. Але ж я не хотів сюди потрапити! Я хотів бути в іншому місці, татку!
Коли ми звернули до головної споруди, Ізабель Скоєн стояла на алеї у своїх верхових бриджах, розставивши ноги і взявши руки в боки.
— Андрію, почекай тут, — наказав дідок. — А ти, Петре, перевір усе довкола.
Ми вийшли з лімузина й увійшли в запах корівника, дзижчання мух і далеке дзеленчання коров’ячих дзвіночків. Ізабель стримано потиснула руку дідку, проігнорувала мене і запросила нас на чашку кави. Ключове слово — кава.
В коридорі висіли фотографії всіляких породистих шкап, стояли кубки за перемогу на перегонах і всяка всячина. Дідок пройшовся повз ці фото і поцікавився, якої породи ота кобила зі стрункими ногами та широкими грудьми — бува, не чистокровної англійської? Я тільки не зрозумів до пуття, кого він мав на увазі — кобилу чи господиню ферми. Однак ця хитрість спрацювала. Суворий вираз обличчя Ізабель трохи відтанув, і вона стала не такою стриманою.
— Посидьмо у вітальні й поговоримо, — запропонував старий.
— Краще ходімо до кухні, — заперечила вона, і в її голосі знову почувся крижаний холод.
Ми сіли, і вона поставила посеред столу чайник з кавою.
— Налий нам, Густо, — сказав дід, зиркнувши у вікно. — Маєте гарну ферму, фру Скоєн.
— Я незаміжня жінка, а значить — не пані.
— Там, де я виріс, усіх жінок, спроможних керувати фермою, називали фру, незалежно від того, були вони вдовицями, розлученими чи незаміжніми. Це вважалося виявом поваги.
Він поглянув на неї і широко посміхнувся. Вона зустрілася з ним поглядом. І на якісь дві-три секунди запала така тиша, що стало чути, як б’ється у шибку спізніла осіння муха, намагаючись вирватися на волю.
— Дякую, — нарешті мовила Ізабель.
— От і добре. Наразі забудьмо про оті фото, фру Скоєн.
Вона заклякла на своєму стільці. У телефонній розмові, яку я мав з Ізабель, вона спершу спробувала віджартуватися від моєї погрози, що фото, там де я разом із нею, потрапить до преси. Сказала, що вона одинока, сексуально активна жінка, яка обрала собі молодшого хлопця, — ну то й що? По-перше, вона — непримітна секретарка радника, а по-друге, це ж Норвегія. То в Сполучених Штатах під час президентських виборів на лицемірстві грають. Тому мені довелося розфарбувати свою погрозу рішучішими мазками в яскравіших кольорах. Вона платила мені гроші, і я зможу це довести. Фактично вона заохочувала проституцію, а проституція й наркотики були саме тими питаннями, які вона обговорювала в пресі від імені комітету із соціальних проблем, чи не так?
І через дві хвилини ми домовилися про час і місце цієї зустрічі.
— Преса часто пише про приватне життя політиків, і від цього нікуди не дінешся, — сказав дідок. — Поговорімо краще про одну ділову пропозицію, фру Скоєн. На відміну від шантажу, добра пропозиція може принести користь обом сторонам. Хіба ж ні?
Ізабель нахмурилася. А старий посміхнувся.
— В моїй діловій пропозиції не йдеться про гроші. Навіть попри те, що ця ферма приносить збитки. Якби йшлося про гроші, то це була б корупція. Я ж пропоную вам чисто політичну угоду. Звісно, що таємну. Але ж такі таємні угоди укладаються в міській раді мало не кожного дня. І до того ж, у найкращих інтересах громади, хіба ж ні?
Скоєн знову стримано кивнула.
— Ця угода має залишитися межи мною і вами, фру Скоєн. У першу чергу, вона піде на користь місту, хоча я бачу тут і потенційну перспективу і користь для вас особисто. Якщо так воно й буде, то це, звісно, значно скоротить ваш шлях до керівного крісла в міськраді. Не кажучи вже про роль в національній політиці.
Її рука з чашкою кави завмерла на півдорозі до рота.
— Я й не думаю пропонувати вам щось неморальне, фру Скоєн. Просто хочу проілюструвати вам, де ми можемо мати спільний інтерес, а ви вже самі будете вирішувати, чи варто робити те, що я вважаю за правильне.
— І що ж ви вважаєте за правильне?
— Зараз міськрада перебуває у вкрай непростій ситуації. Іще до тих сумних і гідних жалю подій, що сталися минулого місяця, мета керівного комітету ради полягала в тому, щоби прибрати Осло зі списку найгірших у Європі міст у плані споживання героїну. Ви мали знизити оборот наркотиків, наркоманію серед молоді і, не в останню чергу, смертність від передозування. Але наразі ця мета виглядає ще більш нереалістичною. Чи не так, фру Скоєн?
Ізабель не відповіла.
— Зараз дуже потрібен герой або ж героїня, яка покінчила з цим безладом і навела порядок знизу й догори.
Вона неквапливо кивнула.
— Треба знищити банди й картелі.
Ізабель пирхнула.
— Дякую за пораду, але цим займалися й займаються у всіх містах Європи. Однак нові банди з’являються мов гриби після дощу. Вони ширяться наче бур’ян. Там, де є попит, завжди будуть постачальники.
— Саме так, — погодився дідок. — Вони поширюються, як бур’ян. Бачу, ви маєте полуничне поле. Ви мульчу використовуєте?
— Так, полуничну конюшину.
— Я можу запропонувати вам мульчу, — сказав старий. — Полуничну конюшину в арсенальських футболках.
Ізабель поглянула на нього. І я побачив, як її пожадливий мозок запрацював на максимальних обертах. На обличчі старого з’явився задоволений вираз.
— Мульча, мій любий Густо, — пояснив він, відсьорбнувши кави, — це бур’ян, який саджають і якому дозволяють розростатися, щоби він не давав рости іншим бур’янам. Бо конюшина полунична є меншим злом, аніж інші бур’яни. Розумієш?
— Гадаю, що так, — сказав я. — Там, де все одно ростимуть бур’яни, краще посадити такий бур’ян, котрий не знищуватиме полуниці.
— Саме так. Згідно з цією аналогією, мета чистого Осло, яку переслідує міськрада, — це полуниці, а всі ті банди, що торгують героїном і породжують анархію на вулицях, — це бур’яни. А ми зі своїм віоліном — мульча.