— Мені доводилося заарештовувати стількох людей... — мовив Харрі.
І знову щирий сміх.
— Ми з вами ходили до школи в Оппсалі. Я був на два класи молодший за вас.
— Так, зазвичай молодші учні пам’ятають старших, але не навпаки.
— Це дійсно так. Але, якщо чесно, по школі я вас не пам’ятаю. Ви з’явилися в телевізорі, і хтось сказав мені, що ви вчилися в школі в районі Оппсал і товаришували з Треско.
— Гм, — мугикнув Харрі й уставився на кінчики своїх черевиків, даючи зрозуміти, що він не зацікавлений у тому, щоб їхня розмова переходила у приватну площину.
— Значить, ви стали детективом? А яке вбивство ви розслідуєте зараз?
— Я розслідую одну смерть, пов’язану з наркотиками, — почав Харрі, намагаючись триматися якомога ближче до правди. — Ви зробили аналіз речовини, яку я вам надіслав?
— Так. — Нібак знову підняв слухавку, набрав номер і нервово почесав за вухом, чекаючи на відповідь. — Мартіне, ти можеш до мене зайти? Так, це стосовно аналізу.
Нібак поклав слухавку, і настала тиша, яка тривала три секунди. Нібак посміхнувся; Харрі збагнув, що його мозок похапливо шукає тему, якою можна було б заповнити паузу. Харрі не сказав нічого. Нібак прокашлявся.
— Колись ви жили у жовтому будинку біля гравійної дороги. А я виріс у червоному будинку на вершечку пагорба. Ви пам’ятаєте родину Нібаків?
— Так, — збрехав Харрі, ще раз продемонструвавши самому собі, як погано він пам’ятав своє дитинство.
— А ви й досі маєте той будинок?
Харрі схрестив ноги. І відповів, знаючи, що йому не уникнути розмови, допоки не прийде отой Мартін:
— Мій батько помер кілька років тому. Продаж будинку дещо затягнувся, але...
— Привиди...
— Перепрошую?
— Важливо вигнати привидів до того, як продавати будинок, чи не так? Моя мати померла минулого року, але будинок і досі порожній. Ви одружені? Маєте дітей?
Харрі похитав головою. І буцнув м’яч на протилежну половину поля.
— А ви, я бачу, одружений.
— А звідки ви знаєте?
— Перстень. — Харрі кивнув на руку свого співбесідника. — Колись і в мене такий був.
Нібак підняв руку з перснем і посміхнувся.
— Колись був? Ви — розлучений?
Харрі подумки матюкнувся. І на біса ото люди базікають? Розлучений? Та яка в біса різниця?! Звісно, він розлучений. Розлучений з тією, кого кохав. З тими, кого кохав. Харрі прокашлявся.
— Нарешті, — сказав Нібак.
Харрі обернувся. З порога на нього примружено дивився сутулий індивід у блакитному халаті. Довгий чорний чуб на блідому, майже крейдяному обличчі. Глибоко посаджені очі. Харрі навіть не почув, як цей тип підійшов.
— Знайомтеся, це — Мартін Пран, один з наших найкращих науковців, — сказав Нібак.
«Більше схожий на горбуна з Нотр-Дам», — подумав Харрі.
— Ну як, Мартіне? — спитав Нібак.
— Те, що ви називаєте віоліном, це насправді не героїн, а наркотик, подібний до леворфанолу.
Харрі занотував назву.
— А леворфанол — це...
— ...це високоактивний опіоїд, — втрутився Нібак. — Надзвичайно сильний болезаспокійливий препарат. Від шести до восьми разів сильніший за морфін. І втричі потужніший за героїн.
— Справді?
— Справді, — підтвердив Нібак. — І діє він удвічі довше за морфін. Від восьми до дванадцяти годин. І якщо прийняти лише три міліграми леворфанолу, то можна говорити про повну анестезію. Половина цієї дози вводиться ін’єкційно.
— Гм. Схоже, цей препарат досить небезпечний.
— Не такий небезпечний, як може здатися попервах. Помірні дози чистих опіоїдів типу морфіну не руйнують організм. Руйнує його, головним чином, залежність.
— Вірно. Наркомани-героїнщики мруть як мухи.
— Так, але, в основному, через дві обставини. По-перше, героїн змішується з іншими речовинами, які перетворюють його на справжню отруту. Якщо, наприклад, змішати героїн з кокаїном і...
— Спідболом, — додав Харрі. — Відомо, що Джон Белуші...
— Най спочиває він у мирі. Другою поширеною причиною смертності є те, що героїн пригнічує респірацію. Якщо людина приймає надто велику дозу героїну, то вона просто припиняє дихати. А оскільки рівень чутливості до наркотику підвищується, наркоман кожного разу приймає дедалі більші дози. Але що цікаво стосовно леворфанолу, це те, що він, у порівнянні з героїном, значно менше пригнічує респірацію. Чи не так, Мартіне?
Горбун кивнув, не піднімаючи очей.
— Гм, — задумливо мугикнув Харрі, дивлячись на Прана. — Сильніший за героїн, ефект триває довше і значно менша можливість померти від передозування. Схоже на заповітну мрію наркоманів.
— Залежність, — промимрив Горбун. — І ціна.
— Перепрошую?
— Ми бачимо це по наших пацієнтах, — зітхнув Нібак. — Вони стають залежними майже миттєво. Ось так. — І він для підсилення своєї думки клацнув пальцями. — Але коли йдеться про ракових хворих, то залежність не є проблемою. Ми змінюємо тип знеболювального і підвищуємо його дозу згідно з графіком. Тут мета полягає в усуненні болю, а не в усуненні його причини. А виробництво чи імпорт леворфанолу обходяться недешево. Саме тому ми, мабуть, і не бачимо його на вулицях.
— На вулицях продається не леворфанол.
Харрі і Нібак одночасно повернули свої голови до Мартіна Прана.
— То — його модифікація. — Пран підняв голову. І Харрі здалося, що він помітив, як засвітилися його очі, немов у них увімкнулося світло.
— А яким чином він модифікований?
— Для того, щоб це дізнатися, знадобиться час, але здається, що одну з молекул хлору замінили молекулою фтору. І таким чином знизили собівартість виробництва.
— Господи, — сказав Нібак. — Це те саме, що зробив Дресер?
— Можливо, — відповів Пран з ледь помітною посмішкою.
— Сили небесні! — вигукнув Нібак, з ентузіазмом почухавши потилицю. — Тоді йдеться про витвір генія. Або короткочасний і випадковий успіх.
— Боюся, що я не зовсім у темі, хлопці, — зауважив Харрі.
— Ой, вибачте, — сказав Нібак. — Йдеться про Гайнріха Дресера. Того, що винайшов 1897 року аспірин. Опісля він працював над модифікацією діацетилморфіну. Не треба робити багато — молекула тут, молекула там, і — гоп! Маємо препарат, який діє на інші рецептори людського тіла. Одинадцять днів по тому Дресер винайшов новий лікарський препарат. Аж до 1913 року його продавали як засіб від кашлю.
— І як же називався той препарат?
— Його назва мала містити каламбур з натяком на хоробру жінку.
— Тобто «героїн». Майже «героїня», — зазначив Харрі.
— Саме так.
— А як же стосовно глазурі? — поцікавився Харрі, поглянувши на Прана.
— Це — не глазур, а оболонка, — поправив його Горбун. — А чому вас це цікавить? — Він стояв обличчям до Харрі, але погляд його був спрямований кудись у стіну. «Наче тварина, яка гарячково шукає шлях втечі», — подумав Харрі. Або стадна тварина, що не бажає стикатися з ієрархічним викликом істоти, яка дивиться йому прямо у вічі. Чи просто людина із соціальними амбіціями, трохи вищими за середні. Але було в Прані ще щось, що привернуло увагу Харрі, щось у тому, як він стояв, у його сутулій поставі.
— Річ у тім, — мовив Харрі, — що криміналісти стверджують, що оті коричневі крупинки у віоліні насправді є тонко подрібненою оболонкою певної пігулки. І ця оболонка є аналогічною тій, яку ви використовуєте для покриття пігулок метадону, що виробляються тут, у Радієвому шпиталі.
— Ну і що? — виклично спитав Пран.
— Чи можна припустити, що віолін виробляє тут, у Норвегії, якийсь індивід, що має доступ до ваших метадонових пігулок?
Стіг Нібак та Мартін Пран обмінялися поглядами.
— Зараз ми постачаємо пігулки метадону і до інших шпиталів, тому певна обмежена кількість людей дійсно мають до них доступ, — сказав Нібак. — Але віолін — це хімія високого рівня. — Лопочучи губами, він видихнув повітря. — Що скажеш, Пране? Чи маємо ми, згідно з даними норвезьких наукових кіл, необхідні кадри й ресурси, щоби самостійно розробити таку речовину?
Пран похитав головою.
— А якщо це сталося випадково? — спитав Харрі.
Пран знизав плечима.
— Тоді з таким же успіхом можна припустити, що Брамс чисто випадково написав свій «Німецький реквієм».