— Свої устілки я залишив в авто. Ти знаєш, що взуття — чудовий матеріал для ДНК-аналізів? Ми, можливо, знайдемо якісь мікроскопічні рештки шкіри. А в Осло не так уже й багато крамниць, що торгують взуттям Альберто Фашіані. Одна? Дві? Як би там не було, але це буде легко перевірити, звіривши з твоєю кредитною карткою.
Ізабель Скоєн випрямилася й сіла. Й уставилася поперед себе.
— Ти ферми бачиш? — спитала вона. — Які вони гарні, еге ж? Я дуже люблю упорядковані сільські краєвиди. А ліси терпіти не можу. Окрім штучних насаджень. Я ненавиджу хаос.
Харрі уважно придивився до її профілю. Схожий на сокиру ніс мав відверто загрозливий та небезпечний вигляд.
— Розкажи мені про Густо Ганссена.
Вона знизала плечима.
— А навіщо? Ти й сам, вочевидь, майже про все здогадався або дізнався.
— Кому ти бажаєш давати інтерв’ю: мені чи газеті «Verdens Gang»?
Вона стримано засміялася.
— Густо був молодий і вродливий. Такий жеребець, як він, має потрясаючий вигляд, але водночас він має й непевні гени. Його рідний батько — кримінальник, а мати — наркоманка, якщо вірити прийомному батькові. Не той кінь, якого ти вирощуєш, а той, на якому приємно проїхатися верхи, якщо... — вона замовкла і глибоко зітхнула. — Він приїхав сюди, і ми займалися сексом. Час від часу я давала йому гроші. Він і з іншими жінками зустрічався, тож у цьому не було нічого особливого.
— І ти його через це ревнувала?
— Ревнувала? — Ізабель похитала головою. — Я ніколи не ревнувала через секс. Бо я також зустрічалася з іншими чоловіками. А згодом зустріла одного особливого чоловіка. І кинула Густо. Втім, може, на той час він уже сам кинув мене. Схоже, йому більше не були потрібні ті гроші на дрібні витрати, які я йому давала. Але потім він поновив зі мною зв’язок. І став мені набридливим тягарем. Гадаю, у нього з’явилися фінансові проблеми. І на додачу — проблема з наркотиками.
— Яким він був?
— Егоїстичним, ненадійним, але чарівливим. Такий собі самовпевнений вилупок.
— А що йому треба було?
— Я схожа на психолога, Харрі?
— Ні.
— Отож. Люди не настільки мені цікаві, щоби я була психологом.
— Дійсно нецікаві?
Ізабель Скоєн похитала головою. Поглянула вдалечінь. Її очі заблищали.
— Густо був самотній, — сказала вона.
— А звідки ти знаєш?
— Хто-хто, а я знаю, що таке самотність, повір мені. А ще він був повен самозневаги.
— Самовпевненість і самозневага?
— Насправді тут ніякої суперечності немає. Ти знаєш, чого можеш досягти, але це не означає, що ти вважаєш себе людиною, здатною викликати до себе любов інших людей.
— А чим пояснити його самовпевненість і самозневагу?
— Кажу тобі, я не психолог.
— Так, дійсно не психолог.
Харрі мовчав.
Ізабель прокашлялася.
— Його батьки відмовилися від нього. Як, на твою думку, це вплинуло на хлопця? Незважаючи на всю його міміку, жести та суворий вираз обличчя, він у глибині душі був людиною, яка вважала себе маловартісною. Як і ті, хто порвав з ним стосунки. Проста логіка, чи не так, пане несправжній поліцейський?
Харрі поглянув на неї і кивнув. Помітив, що від його прискіпливого погляду їй стало некомфортно. Але він утримався від запитань, котрі, як вона вже здогадувалася, були готові зірватися з його вуст: а що вона може розповісти про себе? Наскільки самотньою вона була? Наскільки сильну огиду відчувала до самої себе по той бік благополучного фасаду?
— А як стосовно Олега? Ти з ним зустрічалася?
— Це той хлопець, якого заарештували за вбивство? Ніколи. Але Густо згадував пару разів якогось Олега, сказав, що то його найліпший друг. Мені чомусь здається, що то був його єдиний друг.
— А як щодо Ірен?
— Він про неї також згадував. Вона була йому як сестра.
— Вона дійсно була йому сестрою.
— Не по крові, Харрі. Це зовсім не одне й те ж.
— Ти так вважаєш?
— Люди — наївні і вірять, що вони здатні на безкорисливе кохання. Але все зводиться до того, щоби передати гени, які будуть максимально близькими до твоїх. Займаючись розведенням коней, я бачу це кожного дня, повір мені. А люди — вони дійсно як коні, бо ми є стадними тваринами. Батько захищатиме свого рідного сина, а брат — свою рідну сестру. В будь-якому конфлікті ми стаємо на сторону тих, які більше за інших нагадують нас самих. Уяви собі, що ти — в джунглях і за якимось поворотом зустрічаєш білого чоловіка, вдягненого, як ти, котрий б’ється з напівголим чорним чоловіком з бойовою розкраскою на тілі. Вони обидва мають ножі і б’ються не на життя, а на смерть. Ти маєш пістолет. Яким буде твоє інстинктивне рішення? Встрелити білого чоловіка, щоби врятувати чорного? Звісно, що ні.
— Гм. І в чому ж полягає твій доказ?
— Мій доказ полягає в тому, що твоя лояльність є біологічно визначеною. Круги, що ширяться від центра, а цим центром є ми і наші гени.
— І ти застрелиш одного з них, щоби захистити свої гени?
— Не задумуючись.
— А може, варто убити обох — про всяк випадок? Може, так буде безпечніше для тебе?
Ізабель здивовано поглянула на нього.
— Що ти хочеш сказати?
— Що ти робила в той вечір, коли убили Густо?
— Що? — Вона примружилася на сонце, а потім поглянула на нього широко розкритими очима. — Ти що, Харрі, підозрюєш мене в тому, що я вбила Густо? І що я полюю за отим...Олегом?
— Просто дай відповідь на моє запитання.
— Я пам’ятаю, де я була, бо якраз згадала про це, коли побачила повідомлення про вбивство у газеті. Я сиділа на нараді з представниками поліції з відділу боротьби з наркотиками. Вони можуть виступити надійними свідками. Тобі потрібні імена?
Харрі похитав головою.
— Щось іще?
— Так. Отой Дубай. Що ти про нього знаєш?
— Гм, Дубай... Не більше, ніж усі інші. Розмов багато, але поліція наразі мало просунулася вперед у цій справі. Це дуже типово: професіонали, які стоять за вуличними продавцями, завжди примудряються вийти сухими з води. — Харрі придивився — чи не змінився розмір її зіниць і колір її щік. Якщо Ізабель Скоєн і брехала, то була дуже вправною брехухою.
— Я питаю про це тому, що ти зачистила вулиці Осло від усіх продавців дурману, окрім дубайців та двох-трьох дрібних банд.
— То не я зачистила вулиці, Харрі. Я — лише секретарка міськради, яка виконує накази комітету із соціальних проблем і втілює в життя політику міськради. А те, що ти називаєш «зачисткою» вулиць, це, строго кажучи, є функцією поліції.
— Гм. Норвегія — це маленька казкова країна. Але останні кілька років я провів у реальному світі, Скоєн. І той реальний світ рухають два типи людей: ті, хто прагне влади, і ті, хто прагне грошей. Першим потрібна слава і пам’ятники, другим — задоволення й розваги. А валюта, якою користуються перші й другі під час своїх переговорів з метою здобути те, що їм потрібне, називається «корупція».
— Я маю робити свою роботу, Харрі. А що збираєшся робити ти?
— Те, на що в інших забракло хоробрості або уяви. Якщо ти живеш у місті достатньо довго, то зазвичай бачиш ситуацію в ньому як мозаїку деталей, котрі ти знаєш дуже добре. Але той, хто повертається до міста і цих деталей не знає, бачить лише загальну картину. І ця загальна картина полягає в тому, що нинішня ситуація в Осло є вигідною для двох груп: наркоторговців, які поділили між собою ринок, і політиків, яким віддають належне за те, що вони вичистили вулиці міста.
— Ти хочеш сказати, що я — корумпована?
— Це справді так?
Він побачив у її очах лють. Справжню, непідробну. Тільки в одному мав сумнів — то була лють праведної людини чи людини, загнаної в куток. А потім, ні з того ні з сього, вона розсміялася. Вібруючим, навдивовижу дівчачим сміхом.
— Ти мені подобаєшся, Харрі. — Вона підвелася. — Я добре знаю чоловіків, знаю, що в сутужній ситуації вони скиглять і ховаються в кущі. Здається, що ти в цьому відношенні — виняток.
— Що ж, — мовив Харрі. — Принаймні, ти знаєш, чого від мене можна чекати.
— Реальний світ кличе назад, мій любий.
Харрі обернувся і побачив, як Ізабель Скоєн повертається до коней, граючи на ходу своїми масивними сідницями.
Він пішов слідом. Устромив ногу в стремено. Сів на Бальдера. Підняв очі і зустрівся поглядом з Ізабель. На її жорсткому, але вродливому, наче виточеному обличчі з’явилася легка зухвало-задирлива усмішечка. Вона склала губи в уявному поцілунку. Видала ними хтивий смоктальний звук і вдарила п’ятами по боках Медузи. Велика тварина стрибнула вперед, і спина Ізабель гойднулася.