Бальдер зреагував миттєво і рвонув їй услід, але Харрі міцно тримався в сідлі.
Ізабель знову йшла першою, і з-під копит Медузи дощем полетіли шматки сирої землі. Потім кобила пришвидшила темп, і Харрі побачив, як Ізабель, змахнувши «хвостом» своєї зачіски, зникла за поворотом. Він вхопився за віжки вище, як учив його дід, але не став їх натягувати. Стежина була така вузька, що гілки хльостали його, але він нагнувся і міцніше притиснувся колінами до коня. Харрі знав, що не зможе зупинитися, тому зосередився на тому, щоб тримати ноги в стременах, а голову — якомога нижче. По краях його поля зору дерева проскакували повз нього жовтими й червоними розмитими плямами. Він машинально піднявся у сідлі, перенісши свою вагу на стремена та коліна. А під ним хвилеподібно грали м’язи. Він мав таке враження, що сидить на удаві. Тепер вони увійшли в ритм, супроводжуваний громоподібним барабанним боєм копит об землю. Почуття страху боролося з почуттям захвату від несамовитого гону, яке повністю охопило його. Стежина вирівнялася, і за півсотні метрів попереду він побачив Медузу й Ізабель. На якусь мить той образ зупинився, мов стоп-кадр, наче кінь з вершницею завмерли у польоті над землею. А потім Медуза продовжила свій галоп. Минула ще одна секунда, і тільки тоді Харрі збагнув.
То була дорогоцінна секунда.
У поліцейській школі він читав наукові звіти, які свідчили, що під час катастроф мозок людини намагається обробити величезний обсяг інформації за кілька секунд. У декотрих працівників поліції це спричинялося до паралічу і нездатності до дії; у других викликало таке відчуття, наче час починав рухатися уповільнено, що життя наче проходить перед ними, і вони отримують змогу здійснити вражаючу кількість спостережень ситуації та її оцінок. Тому коли на швидкості майже сімдесят кілометрів на годину вони проскочили двадцять метрів, до розщелини, через яку щойно перестрибнула Медуза, залишалося ще тридцять метрів та дев’яносто секунд.
Здалеку неможливо було побачити, наскільки широкою була та розщелина.
Медуза була тренованим дорослим і добре дресированим конем з досвідченою вершницею на спині, а Бальдер був молодший, менший і на своїй спині ніс новачка вагою близько дев’яноста кілограмів.
Бальдер був стадною твариною, і Ізабель Скоєн добре це знала.
Зупинятися було надто пізно.
Харрі послабив руки на віжках і глибше увігнав п’яти в боки Бальдера. Відчув його останній ривок. А потім усе завмерло. Барабанний дріб вмить ущух. Вони летіли. Далеко внизу він побачив вершечок дерева і рівчак. А потім Харрі відчув, як його кинуло вперед, і він вдарився головою об шию коня. Вони впали.
23
Ти теж був крадієм, татку? Бо я завжди знав, що стану мільйонером. Мій девіз був такий: красти лише тоді, коли воно того варте, тому я виявляв терплячість і чекав. І знову чекав. Чекав так довго, що коли нарешті випала нагода, я подумав, що я її, чорт забирай, заслужив.
План був геніально простий. Поки банда байкерів Одіна зустрічатиметься з дідом у «МакДональдсі», ми з Олегом поцупимо частину їхньої партії героїну в Альнабрю. По-перше, у приміщенні клубу не буде нікого, бо всіх своїх бойовиків Одін візьме з собою. По-друге, Одін ніколи не дізнається про те, що його обікрали, бо в «МакДональдсі» його заарештують. Коли він сидітиме на лаві підсудних, то матиме ще подякувати мені й Олегу за те, що ми зменшили число кілограмів, яке лягаві конфіскують під час облави. Єдиною проблемою будуть поліцаї та старий. Якщо поліцаї здогадаються, що хтось випередив їх на крок і прорідив заначку, і про це дізнається старий, то нам гаплик. Ця проблема розв’язувалася сама собою так, як мене навчав старий: рокіровка і формування стратегічних альянсів. Я пішов прямо до багатоквартирного будинку в Манглеруді і цього разу застав Трульса Бернтсена вдома.
Коли я йому пояснював, він скептично поглядав на мене, але мене це не дуже хвилювало. Бо я побачив дещо в його очах. Пожадливість. Іще один з тієї породи людей, які вірять, що за гроші зможуть купити ліки від самотності, відчаю й люті. Що справедливість існує не сама по собі, а є чимось на зразок споживацького товару. Я пояснив, що нам знадобиться його фахова поміч, щоби прикрити нас і знищити всі зачіпки, які зможе знайти поліція, та «попалити» все, що вона знайде. Навіть скерувати підозру на інших, якщо виникне потреба. Я побачив, як блиснули його очі, коли сказав, що ми заберемо п’ять з двадцяти кілограмів героїну, котрий зберігався в заначці. По два нам з ним, один — Олегу. Я побачив, як він зробив калькуляцію: один і дві десятих мільйона помножити на два, отже, йому випадає два цілих і чотири десятих мільйона крон.
— А той Олег — він єдиний, з ким ти про це говорив?
— Ось вам хрест.
— Зброю якусь маєте?
— Одна «Одеса» на двох.
— Не зрозумів?
— Спрощений варіант пістолета Стєчкіна.
— Гаразд. Навряд чи детективи звертатимуть прискіпливу увагу на кількість кілограмів, якщо не буде ознак проникнення зі зламом, але ти, напевне, боїшся, що Одін буде тебе переслідувати?
— Ні, — відповів я. — На Одіна мені начхати. Свого боса — ось кого я боюся. Не знаю чому, але я просто впевнений, що він знає до грама, скільки героїну сховано в тій заначці.
— Я хочу половину, — сказав Трульс. — А ви з Борисом розділите решту.
— З Олегом.
— Радій, що я маю погану пам’ять. Зате вона працює в обох напрямах. Мені знадобиться лише півдня, щоби знайти тебе, і секунда — щоби знищити. — Він з явним задоволенням розтягнув «з» у слові «знищити».
Саме Олег придумав, як ми закамуфлюємо грабунок. Це було так просто й очевидно, що я дивуюся, чому сам до цього не допер.
— Замість того, що ми поцупимо, ми підкладемо картопляне борошно. Поліція звітується про кількість кілограмів конфіскованого героїну, а не про його хімічну чистоту, правда ж?
Як я вже сказав, план був геніальний у своїй простоті.
Того самого вечора, коли Одін зі своєю гвардією святкували день народження в «МакДональдсі» і вели перемовини зі старим про ціну на віолін у Драммені та Ліллестрьомі, Бернтсен і ми з Олегом стояли у темряві біля паркана, що огороджував клуб на Альнабрю. Бернтсен стояв на стрьомі, а ми з Олегом начепили нейлонові панчохи, чорні куртки та рукавички. В наших рюкзаках ми мали пістолет, свердло, викрутку, фомку та шість кілограмів пластикових пакетів з картопляним борошном. Ми з Олегом знали, де Лос-Лобос розташували свої камери спостереження, тому, перебравшись через паркан, відразу ж рвонули ліворуч під стіну, щоби увесь час перебувати в «сліпій» зоні тих камер. Ми знали, що маємо змогу здіймати який завгодно шум, бо гуркіт від потоку автомобілів на автостраді Е6 такий сильний, що поглине всю решту звуків. Бернтсен просвердлив отвір у стіні, а ми з Олегом стояли на чатах, я мугикав пісню «Спійманий під час крадіжки», яка була звуковою доріжкою одної з комп’ютерних ігор. Олег сказав, що то пісня групи «Наркоманка Джейн», хоча я це й так добре знав, бо то була шикарна назва, краща за всі їхні пісні, якщо чесно. Ми з Олегом знаходилися на знайомій території, а клубний будинок був розпланований дуже просто: він складався з одного приміщення для відпочинку. Та оскільки всі вікна були вкрай завбачливо закриті дерев’яними віконницями, наш план полягав у тому, щоби просвердлити спостережний отвір і пересвідчитися, що в клубі нікого нема, і лише після того проникати всередину. На цьому наполіг Бернтсен, бо йому не вірилося, що Одін міг наважитися залишити без охорони двадцять кіло героїну, чия роздрібна вулична вартість складала двадцять п’ять мільйонів. Ми краще знали Одіна, але погодилися. Бо спершу — безпека.
— Готово, — сказав Бернтсен, виймаючи свердло, яке ревнуло наостанок і замовкло. Я притулився оком до отвору. І ні фіга не побачив. Або хтось світло вимкнув, або Бернтсен не до кінця просвердлив. Я обернувся до Бернтсена, який витирав свердло.
— Що це в біса за ізоляція? — з огидою спитав він, витираючи зі свердла щось схоже на яєчний жовток вперемішку з волоссям.