Ми перейшли на кілька метрів убік і просвердлили ще одну дірку. Я зазирнув у неї. І побачив старий знайомий клуб. З тими самими старими шкіряними кріслами, тим самим баром і тим самим фото Карен МакДугал, «Подружки року», причепленим на якийсь розцяцькований мотоциклет. Я так і не второпав, від чого вони так перлися — від жінок чи від своїх байків.
— Усе спокійно, — сказав я.
Задні двері були всипані завісами та замками.
— Ти наче казав, що тут усього один замок! — сказав Бернтсен.
— Тут і дійсно був раніше один замок. Вочевидь, в Одіна розвинувся параноїчний страх.
План полягав у тому, щоби висвердлити замок електродрилем, а потім, перед тим як іти, всвердлити його назад, щоби не було видно слідів проникнення зі зламом. Така можливість і досі зберігалася, але часу для цього могло знадобитися значно більше. Ми взялися за роботу.
Через двадцять хвилин Олег поглянув на свій годинник і сказав, що ми повинні поспішати. Ми не знали достеменно, коли мала початися облава, знали тільки, що вона має розпочатися через певний час після арештів, а арешти мали початися вже досить скоро, бо Одін не захоче вештатися біля «МакДональдса», коли дізнається, що старий не приїде.
Цілих півгодини ми возилися з тими замками — втричі довше, ніж розраховували. Ми повитягували пістолети, начепили на голови панчохи й увійшли всередину, Бернтсен — перший. Щойно ми переступили поріг, як він упав на одне коліно і виставив уперед свою стрілялку, тримаючи її двома руками, наче якийсь довбаний спецназівець.
Під західною стіною сидів якийсь чувак. То був Туту. Одін залишив його на стрьомі, як сторожового пса. На його колінах лежав обріз рушниці. Але той сторожовий пес сидів, прихилившись головою до стіни, із заплющеними очима та відвислою щелепою. Ходили чутки, що Туту заїкався, навіть коли хропів уві сні, але зараз він спав міцно, мов немовля.
Бернтсен підвівся і, тримаючи перед собою пістолет, навшпиньки підійшов до Туту. Ми з Олегом пішли слідом, теж навшпиньки.
— Там лише одна дірка, — прошепотів мені Олег.
— Що? — пошепки запитав я.
Але потім сам здогадався.
Бо побачив останню з просвердлених нами дірок. І прикинув: а де ж друга?
— Матір Божа! — прошепотів я. Хоча второпав, що говорити пошепки вже не було потреби.
Бернтсен дійшов до Туту. І легенько його штовхнув. Туту завалився набік і гепнувся з крісла на підлогу. Він упав долілиць на бетонну долівку, і у нього в потилиці ми побачили округлий отвір.
— Свердло пройшло акурат крізь стіну в голову, — сказав Бернтсен. І вставив палець в отвір у стіні.
— От зараза! — тихо сказав я Олегу. — Це ж треба так! Один шанс із тисячі — і це трапилося.
Але Олег не відповів. Він витріщався на труп Туту так, наче вагався — чи то блювати, чи то ридати.
— Густо, — нарешті сказав він, — що ми наробили?
Не знаю, що на мене найшло, але я почав реготати. Кривоногий поліцай з масивною нижньою щелепою, відчай на обличчі Олега, приплюснутому тугою нейлоновою панчохою, і Туту з роззявленим ротом, Туту, котрий, як виявилося, таки мав мозок, який намотав на своє свердло Бернтсен. Я так реготав, що почав вити. Аж поки мене не хряснули по щоці так, що з моїх очей іскри посипалися.
— Візьми себе в руки, бо зараз буде ще один труп, — сказав Бернтсен, потираючи затерплу долоню.
— Дякую, — сказав я, і сказав цілком серйозно. — Давайте знайдемо наркоту.
— Спочатку треба вирішити, що нам робити з цим просвердленим вилупком, — заперечив Бернтсен.
— Надто пізно, — сказав я. — Тепер вони все одно дізнаються, що це було пограбування зі зламом.
— Не дізнаються, якщо ми затягнемо Туту в автомобіль і знову прикрутимо замки, — проскиглив Олег пронизливим переляканим голосом. — Якщо вони виявлять, що частина наркоти зникла, то подумають, що це він поцупив і вшився геть.
Бернтсен поглянув на Олега й кивнув.
— Маєш розумного напарника, Пусто. Ходімо.
— Спочатку наркота, — заперечив я.
— Спочатку — просвердлений вилупок, — сказав Бернтсен.
— Наркота, — повторив я.
— Вилупок.
— Сьогодні увечері я хочу стати мільйонером, ти, пелікан!
Бернтсен підняв руку.
— Вилупок.
— Заткніться! — то крикнув Олег. Ми ошелешено вирячилися на нього.
— Це — проста логіка. Якщо Туту не буде лежати в багажнику авто до того, як сюди припхається поліція, ми втратимо і наркоту, і нашу свободу. Якщо в багажнику лежатиме Туту, а не дурман, то ми втратимо лише гроші.
Бернтсен обернувся до мене.
— Схоже, Борис зі мною згоден, Пусто. Двоє проти одного.
— Гаразд, — кажу я. — Ви несіть труп, а я пошукаю дурман.
— Та ні, — каже Бернтсен. — Ми понесемо труп, а ти вимиєш за нами всі кізяки. — І він показав на раковину на стіні біля бару.
Я набрав відро води, а Олег з Бернтсеном вхопили Туту за ноги і поволокли до дверей, залишаючи за собою тоненьку цівку крові. Під спокусливим поглядом Карен МакДугал я зішкріб зі стіни мозок та кров, а потім вимив підлогу. Щойно я закінчив і вже був готовий кинутися на пошуки наркоти, як з дверей, що виходили на автостраду Е6, до мене долетів звук. Я спробував переконати себе, що той звук лунає деінде, а не тут. Може, мені лише ввижається, що звук стає дедалі гучнішим? То були сирени поліції.
Я перевірив бар, офіс і туалет. То було просте приміщення, без другого поверху, без льоху, без численних ніш та закутків, де можна було б сховати двадцять кіло героїну. І тут мій погляд упав на ящик з інструментами. Він був замкнений навісним замком. Того ящика там раніше не було.
Олег щось крикнув мені з порога.
— Дай мені фомку! — крикнув я йому у відповідь.
— Нам треба мотати звідси! Вони вже на дорозі, яка веде до клубу!
— Фомку!
— Мерщій тікай, Густо!
Я знав, що наркота — в тому ящику. Двадцять п’ять мільйонів крон, прямо переді мною, в якомусь огидному дерев’яному ящику. І я почав копати той замок ногою.
— Стріляю, Густо!
Я обернувся до Олега. Він стояв, націливши на мене свою довбану «Одесу». Я сумнівався, що він влучить у мене з відстані понад п’ятнадцять метрів, але мені щось не дуже хотілося, щоби він відточував на мені свої навички стрільби.
— Якщо вони спіймають тебе, то спіймають і нас! — гукнув він зі слізьми у голосі.
— Стріляй!
Я знову накинувся на замок. А сирени вили гучніше й гучніше. Але особливістю сирен є те, що вони завжди виють ближче, аніж насправді.
Щось луснуло в стіну наді мною, наче хтось батогом ляснув. Я озирнувся на двері, і у мене кров похолола. То був Бернтсен. Він стояв на порозі, і в його руці димів поліцейський пістолет.
— Наступна куля влучить у тебе, — спокійно сказав він.
Я гепнув той ящик останній раз — і побіг.
Ми ледь встигли перелізти через паркан і зняти наші панчохи, як опинилися у світлі фар поліцейських машин. Як нічого не було, ми невимушено пішли їм назустріч. Вони промчали повз нас і звернули до клубного будинку.
Ми помчали на пагорб, де Бернтсен припаркував своє авто. Сіли й поїхали. Коли ми проїздили повз клуб, я обернувся і поглянув на Олега, який сидів на задньому сидінні. Блакитне світло реклами вихопило з темряви його обличчя, червоне від сліз та тугої панчохи. Він виглядав повністю зламаним і витріщався в темряву поглядом людини, готової померти.
Ніхто з нас нічого не казав, аж поки Бернтсен не заїхав на автобусну зупинку в Сінсені.
— Ну ти й напартачив, Пусто, — сказав він.
— Я не міг знати про замки, — відказав я.
— Це називається підготовка до операції, — сказав Бернтсен. — Оцінка ситуації. Тобі знайомий цей вираз? А тепер ми знайдемо відчинені двері з викрученим замком.
До мене дійшло, що під словом «ми» Трульс мав на увазі поліцію. Слизький тип.
— Я забрав із собою і замок, і завіси, — пирхнув Олег. — Тому це виглядатиме так, наче Туту, зачувши сирени, наклав у штани й чкурнув геть, навіть не встигнувши замкнути за собою двері. А дірки від шурупів — так вони запросто могли лишитися після спроби пограбування, зробленої коли завгодно минулого року, еге ж?