— Гм.
— Тому тут теж немає жодної зачіпки.
— Теж?
— Так. Стосовно отого візиту, про який ти мені казав. Він, напевне, ходив кудись в інше місце, але не до управління поліції, бо ніякого Торда Шульца там не зареєстровано. На перепустці відвідувача написано «Відділок поліції Осло», і схожі перепустки можуть видавати в кількох відділках поліції.
— Добре, дякую.
Харрі понишпорив у кишенях і нарешті знайшов, що шукав. Перепустку Торда Шульца. І свою, отриману того дня, коли він приходив до Хагена з групи боротьби зі злочинністю в перший день свого перебування в Осло. Він поклав обидві перепустки на панель приборів. Уважно роздивився їх. Зробив висновок і знову засунув обидві перепустки до кишені. Повернув ключ запалення, втягнув крізь ніздрі повітря і, переконавшись, що від нього й досі тхне конем, вирішив зробити візит своєму колишньому супернику в Хоєнгаллі.
24
Приблизно о п’ятій почало дощити, і коли Харрі о шостій натиснув дзвінок великого будинку, в Хоєнгаллі було вже темно, як Різдвяної ночі. Будинок мав усі ознаки щойно збудованого: біля гаража виднілися мішки із залишками будматеріалів, а під сходами Харрі побачив порожні банки з-під фарби та упаковку з-під ізоляційних матеріалів.
Потім він побачив, як за декоративним призматичним склом рухається постать, і волосся на його потилиці стало дибки.
Відчинилися двері — їх швидко і рвучко відчинив чоловік, якому нема кого боятися. Одначе він закляк як вкопаний, коли побачив перед собою Харрі.
— Добривечір, Бельмане, — привітався Харрі.
— Харрі Холе. Оце так-так, мушу сказати.
— Сказати що?
Бельман хихикнув.
— Сказати, що оце так несподіванка — бачити тебе біля моїх дверей. Звідки ти дізнався, де я живу?
— Всі знають мавпу, але мавпа не знає нікого. У більшості інших країн керівник відділу боротьби з організованою злочинністю зазвичай має охоронця, тобі це відомо? Я нічого не перервав?
— Та ні, — сказав Бельман, потираючи підборіддя. — Просто я думаю: запрошувати тебе чи не запрошувати?
— Знаєш, — відказав Харрі, — тут мокро, до того ж я прийшов з миром.
— Для тебе слово «мир» — іншомовне, — сказав Бельман, відчиняючи ширше двері. — Ноги витирай.
Мікаель Бельман провів Харрі крізь залу, повз вежу з картонних коробок, кухню, де ще не було господарчого обладнання — і аж до вітальні. Не такої розкішної, які йому доводилося бачити в деяких будинках Західного Осло, але достатньо солідної й просторої для одної родини. Вид на долину Квернер, Центральний вокзал Осло та міський центр був просто фантастичний. І Харрі це помітив.
— Ділянка землі коштувала майже стільки, скільки сам будинок, — зауважив Бельман. — Вибач за розгардіяш. Ми щойно перебралися. А входини відзначимо наступного тижня.
— А мене забув запросити? — спитав Харрі, знімаючи свій мокрий піджак.
Бельман посміхнувся.
— Випивку я можу запропонувати тобі прямо зараз. Що питимеш?
— Я не п’ю, — посміхнувся у відповідь Харрі.
— Ой, вибач, — сказав Бельман без тіні каяття, — все так швидко забувається. Ти пошукай собі стілець, а я поки що пошукаю кавоварку та дві чашки.
Десять хвилин по тому вони сиділи біля вікна, що виходило на терасу, з якої відкривався чудовий краєвид. Харрі відразу ж перейшов до справи. Мікаель Бельман вислухав його не перебиваючи, навіть коли Харрі бачив у його очах недовіру. Коли Харрі закінчив, Бельман підсумував почуте.
— Значить, ти гадаєш, що отой пілот, Торд Шульц, вивозив віолін з Норвегії. Його заарештували, але відпустили після того, як спалювач з посвідченням поліцейського підмінив віолін на картопляне борошно. І що Шульца вбили у його помешканні після звільнення, можливо, через те, що його роботодавець дізнався, що Шульц побував у поліції, і тому перелякався, що пілот «розколеться».
— Еге ж.
— І своє припущення, що Шульц ходив до управління поліції, ти підкріплюєш наявністю перепустки з написом «Відділок поліції Осло»?
— Я порівняв його перепустку з тою, яку видали мені, коли я приходив до Хагена. Літера «Р» у слові «районна» в обох випадках є бляклою. Мабуть, той самий принтер.
— Не питатиму тебе, як ти роздобув перепустку Шульца, але чому ти такий впевнений у тому, що то не був якийсь звичайний візит? Може, він хотів пояснити, звідки в його багажі взялося картопляне борошно, хотів переконати нас, щоби ми повірили йому.
— Тому, що його ім’я прибрали з реєстру відвідувачів. Комусь було потрібно, щоби про той візит так ніхто й не дізнався.
Мікаель Бельман зітхнув.
— Саме про це я завжди й думав, Харрі. Нам слід було працювати один з одним, а не один проти одного. Тобі б сподобалася робота у відділі кримінальної поліції.
— Ти про що?
— Перш ніж продовжити, я маю попросити у тебе про одну послугу. Будь ласка, помовкуй про те, що я тобі зараз розповім.
— Згода.
— Ця справа вже й так поставила мене в дуже скрутне становище. Шульц приходив до мене. І ти маєш рацію — він дійсно збирався розповісти мені все, що знав. Серед іншого, він розповів мені про те, що я вже давно підозрював: поміж нами зачаївся спалювач. Хтось, хто працює, на мою думку, в управлінні і має безпосередній стосунок до справ, які веде відділ боротьби з організованою злочинністю. Я сказав йому чекати вдома, допоки я не переговорю зі своїм начальством. Я мав діяти вкрай обачливо, щоб не сполохати спалювача. Але обережність часто означає, що справа рухається вкрай повільно. Я говорив із шефом поліції, який невдовзі йде на пенсію, але він сказав, щоби цю проблему я розгрібав сам.
— Чому?
— Як я вже сказав, він іде на пенсію. І тому не бажає мати на руках справу, до якої причетний якийсь продажний полісмен, як вихідний подарунок.
— Тому він хотів тримати все це в таємниці, допоки не піде на пенсію?
Бельман уставився на свою чашку з кавою.
— Цілком можливо, Харрі, що наступним шефом поліції стану я.
— Ти?
— Так, він, вочевидь, подумав, що нехай краще я почну на новому місці з цієї гівняної справи. Проблема в тім, що я надто пізно прийняв рішення. Я сушив собі голову. Ми могли примусити Шульца викрити ім’я спалювача, але тоді б усі решта поховалися по шпаринах. Я подумав, що, може, краще встановити за Шульцом спостереження, щоби він вивів нас на тих, за якими ми вже полювали? Хтозна, може, він вивів би нас на самого Пана Велике Цабе, наркобарона Осло?
— На Дубая.
Бельман кивнув.
— Проблема полягала ось у чому: кому я можу довіритися в управлінні, а кому не можу? Щойно я підібрав власноручно невеличку групу працівників поліції, ретельно їх перевірив, і ось тобі маєш: ми отримуємо повідомлення про анонімну наводку...
— Торда Шульца знайшли мертвим, — сказав Харрі.
Бельман кинув на нього гострий погляд.
— І тепер, — продовжив Харрі, — твоя проблема полягає в тому, що коли дізнаються про твій прорахунок, то це може встромити велику палицю в колесо на твоєму шляху до призначення шефом поліції.
— Це дійсно так, — погодився Бельман. — Але не це мене турбує найбільше. Проблема ось у чім: ніщо з того, що повідомив мені Шульц, не можна використати в роботі. Ми анітрохи не просунулися далі. Той начебто полісмен, який відвідав Шульца в його камері і начебто підмінив наркотик...
— Що?
— Він представився співробітником поліції. Інспектор з «Гардермоена» начебто пам’ятає, що його звали Томас такий-то. У нас в управлінні працюють п’ять Томасів, але він не впізнав жодного з них. Тому, наскільки мені відомо, той спалювач може навіть і не бути працівником поліції.
— Гм. Значить, якийсь індивід з фальшивим посвідченням? Чи, можливо, хтось такий, як я, — колишній полісмен?
— Чому ти так вважаєш?
Харрі знизав плечима.
— Щоби обдурити полісмена, треба самому бути полісменом.
Парадні двері клацнули.
— Кохана! — гукнув Бельман. — Ми тут.
Двері вітальні розчинилися, і на порозі показалося миле засмагле обличчя жінки років тридцяти з гаком. Її світле волосся було зібране хвостиком, і вона нагадала Харрі колишню дружину Тайгера Вудса.