— З його рота витікала вода. Потонув?
— Вірно. Але ж де потонув?
— Його сюди привезли зі ставка або з річки.
— Ні. Він вдерся сюди — і потонув. Як?
— Тоді я не знаю.
— А ти подумай! — Слова вдарили мене, мов батіг. — Якщо ти хочеш залишитися живим, то мусиш мати здатність думати і робити висновки з того, що бачиш. Оце і є реальне життя.
— Добре, добре, — сказав я і спробував поміркувати. — Льох — це насправді не льох, а тунель.
Старий схрестив на грудях руки.
— Ну і що?
— Він довший за вашу маєтність. І може мати вихід у поле.
— Ну то й що?
— Але ви казали, що вам належить і сусідня маєтність, тому, можливо, тунель тягнеться туди.
Дідок задоволено посміхнувся.
— Здогадайся, скільки років цьому тунелю?
— Багато. Бо його стіни вкриті мохом.
— То водорості, а не мох. Після того, як члени Опору вчинили чотири невдалих спроби замаху на його життя, шеф гестапо наказав збудувати тунель. Їм вдалося зберегти його в таємниці. Коли Райнгард приїздив увечері додому, він входив крізь парадні двері так, щоби всі бачили. Вмикав світло, а потім йшов через тунель до своєї справжньої домівки по сусідству, а того німецького лейтенанта, котрий, як усі гадали, жив там, він присилав сюди. І той лейтенант походжав по будинку, інколи підходив достатньо близько до вікна, маючи на собі таку ж саму форму, як і його гестапівський шеф.
— Тобто він був як принада. Пастка.
— Вірно.
— А чому ви мені все це кажете?
— Бо хочу, щоби ти знав, що таке реальне життя, Густо. Більшість людей у цій країні не відають, що це таке, не знають, скільки зусиль треба докласти, щоби вижити в реальному світі. Але я кажу тобі все це для того, аби ти пам’ятав, що я вірив тобі.
Старий поглянув на мене так, наче сказав щось вкрай важливе. Я вдав, що розумію його, бо мені дуже додому хотілося. Можливо, він це помітив.
— Приємно було тебе побачити, Густо. Андрій відвезе вас обох додому.
Коли авто проїздило повз університет, там, у студмістечку, напевне, відбувалася якась студентська здибанка. Ми почули, як гримлять гітари якоїсь рок-групи на відкритій сцені. Назустріч нам по Бліндернвеєн линув потік молоді. Щасливі обличчя з виразом очікування, наче їм щось пообіцяли — блискуче майбутнє чи щось типу того.
— Що це? — спитав Олег, чиї очі й досі були зав’язані.
— Це, — відповів я, — нереальне життя.
— І ти й гадки не маєш, як він потонув? — спитав Харрі.
— Ні, — відповів Олег. Його ноги згиналися-розгиналися ще швидше, все тіло його вібрувало.
— Ну гаразд, тобі зав’язали очі, але розкажи мені все, що можеш пригадати про поїздку до того будинку й назад. Усі шуми. Наприклад, ти чув поїзд або трамвай, коли виходив з авто?
— Ні. Річ у тім, що коли ми прибули, ішов дощ, тому все, що я чув, це, в основному, дощ.
— Сильний дощ, слабкий?
— Слабкий. Я ледве його відчув, коли ми вийшли з машини. А коли відчув, то й почув.
— Ясно. Втім, легенький дощ зазвичай не робить великого шуму, за тим винятком, коли він падає на листя.
— Можливо.
— Що ти відчував під ногами, коли йшов до парадних дверей? Асфальт? Кам’яні плити? Траву?
— Мабуть, дранку. Точно дранку, бо я чув під ногами скрип. Отак я здогадався, де йшов Петро. Він був найважчий із нас, тому скрипів найгучніше.
— Добре. А сходинки біля дверей?
— Так, були.
— Скільки?
Олег простогнав.
— Добре, — сказав Харрі. — Коли ти опинився біля дверей, дощ все одно йшов?
— Так, звісно.
— Я маю на увазі — дощ падав тобі на голову?
— Так.
— Значить, то була споруда без ґанку.
— Ти що, зібрався вишукувати в Осло будинки без ґанків?
— Ну, різні райони Осло були збудовані в різні періоди, і вони мають низку спільних рис.
— А до якого періоду відносяться дерев’яні будинки, розташовані далеко від трамвайних ліній, з дранковими стежками та сходами, що ведуть до парадних дверей без навісу?
— Ти говориш наче головний виконроб-будівельник! — пожартував Харрі, але йому не вдалося викликати сподівану посмішку на обличчі Олега. — Коли ти їхав назад, ти чув які-небудь звуки поблизу?
— Наприклад?
— Наприклад, пищання світлофора на перехресті.
— Ні, нічого такого я не чув. Але була музика.
— Записана чи жива?
— Гадаю, що жива. Тарілки звучали дуже чисто. Було чути гітари, їхній звук наче приносило й відносило вітром, він немов плавав.
— Схоже, то дійсно був живий звук. Маєш добру пам’ять.
— Я запам’ятав лише тому, що вони грали одну з твоїх пісень.
— Моїх пісень?
— З твоїх записів. Я запам’ятав тому, що Густо сказав, що це — нереальне життя, і мені здалося, що, напевне, та фраза у нього вирвалася як результат підсвідомого ходу думок. Напевне, почув рядок, який та група щойно проспівала.
— Який рядок?
— Щось про мрію. Я вже забув. Але ти колись грав ту пісню увесь час.
— Пригадуй, Олеже, бо це дуже важливо.
Олег поглянув на Харрі. Кинув тупотіти ногами. Заплющив очі і спробував промугикати мелодію: «Це лише сон, який бачить Гонсалес...». Він розплющив очі і ніяково почервонів. — Щось схоже на це.
Харрі й собі замугикав. І похитав головою.
— Вибач, — сказав Олег. — Я не впевнений, до того ж, це тривало лише кілька секунд.
— Чудово, — сказав Харрі, поплескавши хлопця по плечу. — А тепер розкажи мені, що трапилося на Альнабрю.
Олег знову нервово затупотів ногами. Він двічі вдихнув, двічі глибоко втягнув у себе повітря, як це робив колись на стартовій лінії. І заговорив.
Коли він скінчив розповідь, Харрі довго сидів, мовчки чухаючи потилицю.
— Значить, ви засвердлили чоловіка до смерті?
— То не ми. То поліцейський.
— Чийого імені ти не знав. Як і не знав, де саме він працює.
— Так, не знав, бо вони з Густо були стосовно цього дуже обачливі. Густо сказав, що буде краще, коли я не знатиму.
— І ти й гадки не маєш, що сталося з трупом просвердленого?
— Ні. Ти що, збираєшся закласти мене?
— Ні. — Харрі витягнув пачку цигарок.
— Дай і мені одну, — попросив Олег.
— Вибач, синку. Куріння шкодить здоров’ю.
— Але ж...
— Дам, але за однієї умови. Якщо ти дозволиш Гансу Крістіану сховати тебе, а мені залишиш розшуки Ірен.
Олег уставився на багатоквартирний будинок на пагорбі за стадіоном. Там з балконів і досі звисали горщики з квітами. Харрі уважно глянув на його профіль. Кадик на тонкій шиї Олега заходив угору-вниз.
— Згода, — сказав хлопець.
— От і добре. — Харрі подав йому цигарку, дав підкурити Олегу і підкурив сам.
— Тепер я розумію, чому ти маєш металевий палець, — сказав Олег. — Для того, щоби мати вагомі підстави курити.
— Еге ж, — кинув Харрі, тримаючи цигарку між своїм вказівним пальцем та титановим протезом, водночас набираючи номер Ракелі. Йому не довелося питати у неї номер Сімонсена, бо він був разом із нею. Адвокат сказав, що приїде негайно.
Олег зігнувся навпіл так, наче йому раптом стало холодно.
— А де він мене сховає?
— Не знаю і знати не хочу.
— А чому?
— Бо маю дуже чутливі яйця. І розколюся від однієї згадки про автомобільний акумулятор, до якого мої яйця підключать.
Олег розсміявся. Коротким, але справжнім сміхом.
— Я не вірю. Ти радше даси їм себе вбити, але жодного слова їм не скажеш.
Харрі окинув хлопця здивованим поглядом. Він невдало жартував цілий день і нарешті видобув з хлопця хоч якусь подобу посмішки.
— Ти завжди був про мене високої думки, Олеже. Надто високої. А мені завжди хотілося, щоби ти бачив мене кращим, аніж я є насправді.
Олег глянув униз, на свої руки.
— А хіба всі хлопці не вважають своїх батьків героями?
— Можливо. І мені б не хотілося, щоби ти викривав мене як дезертира, як того, хто боягузливо вшивається геть. Але сталося так, як сталося. Я хотів сказати, що навіть коли мене не було поруч з тобою, це не означало, що ти не був для мене важливим. Ми не можемо жити тим життям, яким би нам хотілося. Ми — заручники... обставин. Заручники того, ким ми є.