— Що питимете? Пиво «Сінгха»?
— Ні.
— «Тайгер»?
— У вас лише пиво подають?
Офіціант зрозумів натяк і повернувся з водою.
Харрі поїв креветок з курятиною, але від сосисок по-тайськи відмовився. А потім зателефонував додому Ракелі і попрохав її передивитися СD-диски, які він роками накопичував у Гольменколлені і які там же й лишилися. Декотрі йому хотілося послухати заради власного задоволення, декотрі були як згадка про реальних людей, як їхній замінник. Елвіс Костелло, Лед Зеппелін, Каунт Бейсі, Джейхокс, Мадді Вотерс.
Те, що Ракель без помітної іронії називала «музикою в стилі Харрі», зберігалося у неї на окремій полиці.
— Я хочу, щоби ти перечитала всі назви, — попросив він її.
— Ти жартуєш?
— Пізніше поясню.
— Гаразд, перший — «Aztec Camera».
— А ти...
— Так, я розклала їх за абеткою, — трохи зніяковіло пояснила Ракель.
— Класно.
— Це ж «Харрі-музика». І це — твої диски. Ну що, продовжувати?
Через двадцять хвилин вони дійшли до «Wilco», але у Харрі так і не з’явилося жодної асоціації. Ракель глибоко зітхнула, але продовжила:
— «Як ти прокинешся уранці і себе відчуєш старим»...
— Гм. Ні, не воно.
— «Summerteeth».
— Ні, давай наступне.
— «В майбутньому столітті».
— Стоп!
Ракель зупинилася.
Харрі засміявся.
— Що тут смішного? — спитала Ракель.
— Хор у «Summerteeth». Він співає таке: «...Це лиш сон, і він завжди той самий...»
— Звучить якось непереконливо, Харрі. Не вражає.
— Ні, вражає! Я хочу сказати, що в оригіналі це звучить вражаюче. Настільки класно, що я навіть декілька разів Олегу ставив. А йому почулося: «Це лиш сон, який бачить Гонсалес...» — Харрі знову розсміявся. І почав наспівувати: — «Це лиш сон, який бачить Гонсалес...»
— Харрі, припини, будь ласка...
— Гаразд. Чи не увімкнеш ти комп’ютер Олега, щоби знайти мені дещо в Інтернеті?
— Що саме?
— Погугли групу «Wilco» і знайди їхню веб-сторінку. Подивися, чи мали вони якісь концерти в Осло цього року. А якщо мали, то де конкретно.
— Мали. Один, — сказала вона трохи згодом. І сказала де.
— Дякую, — відповів Харрі.
— Знову в тебе отой голос прорізався.
— Який голос?
— Збуджений хлопчачий голос.
Наче ворожа армада, о четвертій на Осло та фіорд накотилися зловісні сталево-сірі хмари. Харрі звернув до Фрогнер-парку і зупинився на Торвальд Еріксенс Вей. Тричі — безуспішно — набравши телефон Бельмана, він зателефонував до управління поліції, і йому сказали, що Бельман поїхав з роботи рано, щоби потренуватися зі своїм сином у Тенісному клубі Осло.
Харрі окинув поглядом хмари. А потім увійшов і окинув поглядом комплекс Тенісного клубу Осло.
Прекрасна клубна роздягальня, ґрунтові корти, корти з твердим покриттям і навіть центральний корт з трибунами. Однак використовувалися лише два корти з дванадцяти. Бо в Норвегії, в основному, грали у футбол та бігали на лижах. А якщо хтось заявляв, що грає в теніс, то це викликало плітки та підозрілі погляди.
Харрі знайшов Бельмана на ґрунтовому корті. Він витягував з кошика м’ячики і легенько бив їх хлопцеві, який, мабуть, відпрацьовував перехресні удари закритою ракеткою; втім, важко було сказати, що він відпрацьовував, бо м’ячі стрибали по всьому корту.
Харрі увійшов крізь хвіртку на корт і став позаду Бельмана.
— Схоже, йому важко, але він старається, — мовив Харрі, виймаючи пачку цигарок.
— Привіт, Харрі, — сказав Бельман, не зупиняючись і не зводячи очей з хлопця. — Він прогресує.
— Ви чимось схожі. Це не...
— Так, він — мій син. Філіп. Йому десять.
— Час летить. Талановитий малий?
— Він трохи має від батька, але я маю мотивацію і віру, а його увесь час треба підганяти.
— Зараз на таке дивляться косо. Є навіть закон про насильство над дітьми.
— Ми хочемо, щоби нашим дітям було якнайкраще, Харрі, але, надмірно піклуючись про них, робимо їм погану послугу. Воруши ногами, Філіпе!
— Ти перевірив отого Мартіна Прана?
— Прана?
— Горбуна з Радієвого шпиталю.
— А, дійсно — внутрішній інстинкт. Так і ні. Тобто так, я перевірив його. І ні — ми на нього нічого не маємо. Абсолютно нічого.
— Гм. У мене тут виникла думка попросити тебе ще про дещо.
— Неправильно! Що ти робиш, Філіпе?!
— Ордер на ексгумацію Густо Ганссена, щоби відправити на аналіз кров, що була у нього під нігтями.
Бельман, нарешті, одвів погляд від свого сина, щоби поглянути, чи Харрі, бува, не жартує.
— Існує досить правдоподібне зізнання, Харрі. Можу сказати з великою мірою впевненості, що ордер на ексгумацію не видадуть.
— Густо дійсно мав під нігтями кров. Але її зразок зник, так і не потрапивши до лабораторії для аналізу.
— Таке трапляється.
— Дуже рідко.
— І чия ж то кров, на твою думку?
— Не знаю.
— Ти — не знаєш?
— Ні. Але якщо той зразок знищили, то це означає, що результат аналізу міг створити для декого дуже небезпечну ситуацію.
— Наприклад, для отого торговця наркотиками, який зізнався у вбивстві. Для Адідаса.
— Його справжнє ім’я — Кріс Редді.
— Мені здавалося, що після звільнення Олега Фауке тебе ця справа не цікавитиме.
— А мені здається, що твоєму синові слід тримати ракетку обома руками під час удару зліва.
— Ти в тенісі хоч трохи розбираєшся?
— Та трохи по телевізору дивився.
— Річ у тім, що коли виконувати удар зліва однією рукою, то це сприяє загартуванню характеру.
— Я навіть не впевнений, що та кров під пальцями Густо має стосунок до його вбивства. Може, хтось просто боїться, що його асоціюватимуть із ним?
— Хто, наприклад?
— Ну, може, Дубай. До того ж, я не вірю, що Густо убив Адідас.
— Чому?
— А хіба стане тертий і цинічний торговець наркотиками ні з того ні з сього зізнаватися у вбивстві?
— Я розумію твою думку, — сказав Бельман. — Але зізнання є зізнання. До того ж, правдоподібне й детальне.
— Ага. Це просто звичайнісіньке нарковбивство, — продовжив Харрі, ухиляючись від випадкового м’яча. — І тобі нецікаво ним займатися, бо маєш купу нерозслідуваних справ.
Бельман зітхнув.
— Усе лишилося так, як і було завжди, Харрі. Наші обмежені ресурси і без того задіяні на всі сто відсотків, тому ми не маємо змоги ставити на перше місце справи, які були розслідувані і вже мають якесь пояснення.
— Якесь пояснення? А чому не конкретне?
— Начальник має право на обтічні формулювання.
— Гаразд, дозволь мені запропонувати тобі розв’язання двох справ. В обмін на допомогу в знаходженні будинку.
Бельман різко кинув бити м’ячики.
— Що?
— Убивство на Альнабрю. Байкер на ім’я Туту. Як повідомив мені один інформатор, Туту просвердлили дрилем голову.
— І той інформатор готовий виступити з показаннями в суді?
— Можливо.
— А друга справа?
— Таємний агент, якого викинуло на берег біля Оперного театру. Той самий інформатор стверджує, що бачив його мертвим на підлозі в підвалі Дубая.
Бельман примружив одне око. Пігментні плями спалахнули рум’янцем, і Харрі чомусь подумалося про тигра.
— Татку!
— Сходи в роздягальню й набери там пляшку води, Філіпе.
— Роздягальня замкнена, татку!
— А який там код?
— Рік народження короля, але я не можу пригадати...
— А ти пригадай і піди попий води, Філіпе, вгамуй спрагу.
Хлопець, похнюплено опустивши руки, поплентався крізь хвіртку.
— Що ти хочеш, Харрі?
— Я хочу, щоби група прочесала район довкола Фредерікепляссен, біля університету в радіусі одного кілометра. І мені потрібен список усіх індивідуальних будинків, які підпадають під оцей опис. — І з цими словами Харрі передав Бельману аркуш паперу.
— А що трапилося на Фредерікепляссен?
— Нічого, просто концерт відбувся.
Збагнувши, що більше йому нічого не скажуть, Бельман поглянув на аркуш і вголос прочитав: