Ось вовкулака підняв свій пістолет. Поклав палець на спусковий гачок.
— Спокійно, Бернтсене, — сказав він англійською.
Трульс Бернтсен довго й протяжно загарчав.
Харрі полетів униз.
Коли перший постріл дробовика сипнув дробом над його головою, він пригнувся і позадкував. Туди, де, як він знав, було вікно. Відчув, як скло спочатку увігнулося, а потім, вочевидь згадавши, що воно є склом, тріснуло й розлетілося на друзки.
І Харрі відчув, що таке вільне падіння.
Час немов натиснув на гальма, і він як крізь воду летів. Розмахуючи руками та ногами, наче веслами, інстинктивно намагаючись не дати своєму тілу зробити заднє сальто. Між нервовими клітинами мозку застрибали уривчасті думки:
Зараз він упаде на голову й зламає собі шию.
Добре, що він зняв штори.
Гола жінка у вікні напроти завмерла догори ногами.
І раптом його з усіх боків огорнуло щось м’яке. То були порожні картонні ящики, старі газети, використані памперси, коробки з-під молока та черствий хліб з готельної кухні і вологі кавові фільтри. Він лежав на спині у вагонетці для сміття під скляним дощем. У вікні над ним, наче імпульсні лампи, з’являлися й зникали спалахи світла. То були спалахи пострілів. Але водночас було химерно тихо, наче Харрі бачив усе це на екрані телевізора з вимкненим звуком. Він відчув, що липка стрічка на його шиї знову порвалася. І знову полилася кров. На якусь мить йому в голову прийшла розпачлива думка: залишитися там, де він зараз лежав. Заплющити очі, задрімати, а потім — міцно заснути. Наче дивлячись на себе збоку, Харрі побачив, як він сів, перестрибнув через край вагонетки і кинувся до воріт у кінці двору. Послизнувся на кришці стічної канави, але примудрився встояти на ногах. Побачив чорношкіру жінку в тугих джинсах, яка вийшла на полювання. Вона інстинктивно посміхнулася йому й склала губи бантиком, але потім оцінила ситуацію — і відвернулася.
Харрі кинувся бігти.
І вирішив, що цього разу він просто бігтиме.
Допоки вже не залишиться, куди бігти.
Допоки все не скінчиться, і вони його спіймають.
Сподівався, що це станеться невдовзі.
А тим часом він робитиме те, що запрограмована робити кожна переслідувана жертва: тікатиме, намагаючись уникнути погоні, намагаючись прожити ще кілька годин, ще кілька хвилин, ще кілька секунд.
Його серце гупало на знак протесту, і коли він, перебігши вулицю перед носом нічного автобуса, попрямував до Центрального вокзалу Осло, його почав розбирати сміх.
34
Харрі потрапив у пастку. Він помітив це, щойно прокинувся. Прямо над ним на стіні висів плакат із зображенням людського тіла, з якого зідрали шкіру. Поруч з плакатом примостилася дерев’яна статуя, що зображала розіп’ятого на хресті чоловіка, який помирав, спливаючи кров’ю. А далі — незліченні медичні кабінети, один за одним.
Харрі крутнувся на кушетці. Спробував продовжити з того місця, де він перервався вчора. Спробував побачити цілісну картину. Вона мала багато дрібних цяток-деталей, але йому не вдавалося з’єднати їх докупи. І навіть ті цятки наразі були не деталями картини, а лише припущеннями.
Припущення перше. Трульс Бернтсен — спалювач. Як працівник відділу боротьби з організованою злочинністю, він, вочевидь, мав ідеальну можливість служити Дубаю.
Припущення друге. Відповідник, який Беата знайшла в реєстрі, виявився кров’ю Бернтсена. І саме через це вона не хотіла нічого казати, допоки не матиме стовідсоткової впевненості; аналіз крові під нігтями Густо засвідчив, що то була кров одного з працівників поліції. І якщо це дійсно було так, то це саме в Бернтсена впився Густо своїми нігтями того дня, коли його убили.
Але з цього місця починалася непевність. Якщо Бернтсен і справді працював на Дубая і йому дали завдання схопити Харрі, то чому ж несподівано заявляються ці «Брати Блюз» і намагаються продірявити їм обом голови? І якщо ті хлопці дійсно є поплічниками Дубая, то чому ж вони та спалювач так люто вчепилися один одному в горлянки? Хіба ж вони не в одній команді грають? А може, то була погано скоординована операція? Може, вона взагалі не координувалася, може, Трульс Бернтсен діяв самостійно, намагаючись не дати Харрі роздобути доказ із могили Густо і таким чином викрити його?
Заторохтіли ключі, і двері розчинилися.
— Привіт, — процвірінчала Мартіна. — Як ся маєш?
— Та краще, — збрехав Харрі, поглянувши на свого годинника. Шоста ранку. Він скинув із себе ковдру і поставив ноги на підлогу.
— Наш лазарет не призначений для тривалого перебування, — сказала Мартіна. — Ляж так, щоби я могла накласти тобі на шию свіжий бинт.
— Дякую, що взяли мене вчора, — мовив Харрі. — Але, як я вже пояснив, надання мені притулку пов’язане з певними небезпеками, тому, гадаю, мені треба йти.
— Лягай, кажу тобі!
Харрі глянув на Мартіну. Зітхнув і підкорився. Заплющивши очі слухав, як вона висовує й засовує шухляди, як торохтить ножицями об скло і як до кафе «Сторожова Вежа», розташованого внизу, почали заходити перші відвідувачі.
Поки Мартіна знімала з нього учорашню пов’язку, Харрі другою рукою зателефонував Беаті. Голосова пошта порадила йому висловлюватися стисло і після маленької паузи пискнула.
— Я знаю, що то кров одного з колишніх детективів відділу кримінальної поліції, — сказав Харрі. — Навіть якщо це підтвердиться сьогодні у відділі патології, тобі не слід поспішати з оприлюдненням цієї інформації. Сам по собі результат аналізу не може стати підставою для арешту, а якщо ми потривожимо його лігво зараз, то ризикуємо тим, що він знищить усю справу і накиває п’ятами. Тому його слід заарештувати за щось інше, щоби ми могли спокійно працювати далі. Скажімо, за проникнення зі зламом до байкерського клубу на Альнабрю. Якщо я не сильно помиляюся, то підозрюваний був спільником Олега. І Олег дасть свідчення. Тому я хотів би, щоби ти переслала факсом фото Трульса Бернтсена, який працює зараз в Оргкримі, до офісу Ганса Крістіана і попросила його показати те фото Олегу для упізнання.
Харрі вимкнув телефон, глибоко вдихнув, відчув, як воно повертається — несподівано і так потужно, що він аж охнув. Потім відвернувся і відчув, як вміст його шлунка помандрував до рота.
— Що, болить? — спитала Мартіна, проводячи змоченою в спирті ватою по його шиї та підборіддю.
Харрі похитав головою і кивнув на розкриту пляшку зі спиртом.
— Ясно, — сказала Мартіна, загвинчуючи пробку. — І воно ніколи не щезне назавжди? — тихо спитала вона.
— Що? — хрипко спитав Харрі.
Вона не відповіла.
Очі Харрі застрибали по палаті. Він хотів знайти собі хоч якийсь привід відволіктися, сконцентрувати свій мозок на чомусь іншому, на чому завгодно. І його очі знайшли золотий перстень, який Мартіна зняла і поклала на кушетку перед тим, як зайнятися його ранами. Вона була замужем за Рікардом ось уже кілька років, і той перстень уже мав подряпини та щербини. Він не блищав так, як блищав перстень Торкільдсена з «Теленора». Раптом Харрі відчув несподіваний холод, і шкіра його голови засвербіла. «То я просто спітнів, тому мені й холодно», — подумав він.
— То справжнє золото? — поцікавився він.
Мартіна почала замотувати йому шию свіжим бинтом.
— Це — шлюбний перстень, Харрі.
— Ну то й що?
— Ясна річ, він золотий. Ти можеш бути скупим чи бідним, але ти не купиш шлюбний перстень, зроблений не з золота.
Харрі кивнув. Його скальп свербів і свербів; він відчув, як волосся на його потилиці стає дибки.
— А я колись купив, — сказав він.
Мартіна розсміялася.
— В такому разі ти — єдина людина у світі, яка це зробила.
Харрі уставився на перстень. Колись і Ракель так сказала.