— Так. Окрім одної — останньої речі. Я хочу, щоби ти перевірив Мікаеля Бельмана. З ким він розмовляв упродовж останніх місяців і де він був під час убивства.
Почувся гучний сміх.
— Мікаеля Бельмана, керівника Оргкрима? Та ні за які гроші! Я ще можу приховати або відбрехатися, коли перевіряю якогось полісмена низової ланки, а ти просиш мене зробити те, за що мене виженуть негайно. Копняками. — І знову сміх, наче Харрі вдало пожартував. — Сподіваюся, що ти дотримаєшся своєї частини нашої угоди, Харрі.
Телефон замовк.
Коли таксі прибуло за адресою, яку Харрі занотував на серветці, біля будинку його чекав чоловік.
Харрі вийшов з авто і підійшов до нього.
— Ола Квернберг, кербуд.
— Інспектор Холе. Я вам телефонував. — Харрі помітив, як кербуд стиха зиркнув на таксі, яке чекало. — Ми користуємося таксі, коли бракує патрульних машин.
Квернберг пильно придивився до посвідчення особи, яке показав йому Харрі.
— Я не бачив жодної ознаки незаконного вторгнення, — зауважив він.
— Але нам хтось зателефонував, тому давайте перевіримо. Ви ж маєте ключ-дублікат?
Квернберг кивнув і відімкнув парадні двері, а інспектор тим часом продивився імена на дверних дзвінках.
— Свідок стверджував, що бачив, наче хтось заліз на балкон і вломився через вікно на другий поверх.
— А хто телефонував? — спитав кербуд, коли вони піднімалися нагору.
— Це — конфіденційна інформація, пане Квернберг.
— У вас щось на брюках.
— А, то соус від кебаба. Все нема часу до чистки здати. Можете відімкнути оці двері?
— Двері фармацевта?
— Так він фармацевт?
— Працює в Радієвому шпиталі. Може, слід спершу зателефонувати йому на роботу?
— Я би краще перевірив, чи є тут грабіжник, щоби заарештувати його на місці.
Кербуд промимрив вибачення і похапливо відімкнув двері.
Холе увійшов до квартири.
Було видно, що в ній мешкає холостяк. Але акуратний. CD-диски з класичною музикою, розставлені за абеткою на окремій поличці. Наукові журнали з хімії та фармакології, складені високими, але акуратними стосами. На одній з книжкових полиць стояла фотографія дорослих і хлопчика. Харрі упізнав того хлопчика. Він стояв з похмурим виразом обличчя, трохи зігнувшись в один бік. Йому було не більше дванадцяти-тринадцяти років. Кербуд стояв біля парадних дверей, пильно спостерігаючи, тож Харрі, щоби створити видимість, перевірив балконні двері, а потім пройшовся з кімнати до кімнати, на ходу відкриваючи дверцята буфетів та висовуючи шухляди столів. Але нічого підозрілого не знайшов.
Сама відсутність чогось підозрілого вже є підозрілою, казали його колишні колеги.
Але Харрі вже доводилося таке бачити: декотрі люди дійсно не мали таємниць. Таке траплялося, хоча, по правді кажучи, нечасто. Він почув, як кербуд неспокійно переминається з ноги на ногу позаду нього на порозі спальні.
— Жодної ознаки вторгнення чи крадіжки, — сказав Харрі, проходячи повз нього до виходу. — Напевне, фальшива тривога.
— Зрозуміло, — сказав кербуд, замикаючи за ним двері. — А що б ви зробили, якби застукали тут крадія? Відвезли б його на таксі?
— Можливо, довелося б викликати патрульне авто і чекати, допоки воно приїде, — посміхнувся Харрі, беручи черевики, що стояли на підставці біля дверей. — А скажіть, будь ласка, чи вам не здається, що ці два черевики дуже різняться своїми розмірами?
Квернберг потер підборіддя, уважно придивляючись до Харрі.
— Так, можливо. У нього клишоногість. А можна ще раз глянути на ваше посвідчення?
Харрі подав йому картку.
— А термін дії...
— Вибачте, таксі чекає, — кинув Харрі, вихопив у кербуда картку і підтюпцем кинувся вниз по сходах. — Дякую за поміч, пане Квернберг!
Я пішов на Гаусманнс-гате; звісно, замки ніхто там так і не відремонтував, тож я піднявся прямо до квартири. Олега там не було. І нікого іншого не було. Десь гуляють та страшенно нервують, бо дурман закінчився. Треба вколотися, треба терміново відремонтуватися. У квартирі жило кілька наркоманів, та вона, власне, і виглядала, як наркоманське кубло. Але в ній нічого не було і бути не могло, це ясно як день. Просто порожні пляшки, використані шприці, просякнуті кров’ю ватні тампони та порожні пакетики з-під дурману. Наче випалена земля, їй-богу. А коли я сидів на матраці й матюкався, то вперше побачив тут пацюка. Коли люди описують пацюків, то вони зазвичай кажуть «гігантський пацюк». Але пацюки — не гігантські. Навпаки, вони досить маленькі. От хвости їхні і справді бувають вельми довгими. Дійсно, коли пацюки відчувають небезпеку і стають на задні лапи, то створюється враження, що вони більші, аніж є насправді. А в іншому пацюки — бідолашні істоти, які зазнають стресів та нервують, як і ми. Треба терміново відремонтуватися.
Я почув, як ударив церковний дзвін. І сказав собі, що невдовзі прийде Ібсен.
Мав прийти. Чорт, мені було так погано. Коли ми ще працювали, я бачив їх; вони стояли й чекали, поки ми прийдемо, а коли ми з’являлися, вони так раділи, що мене це аж розчулювало. Тремтячими руками тримали напоготові банкноти; колишні люди, доведені до стану ницих жебраків. А тепер і я серед них опинився. Мене аж нудило від жагучого бажання якнайскоріше почути на сходах човгання ніг Ібсена, побачити його ідіотську посмішку.
Своїми картами я зіграв дуже невдало, як справжній бовдур. Мені хотілося вколотися, просто вколотися, а натомість я отримав те, що всі вони накинулися на мене, наче зграя вовків. Старий зі своїми козаками. Трульс Бернтсен зі своїм дрилем та осатанілими очима. Королева Ізабела зі своїм секс-головнокомандувачем.
Пацюк побіг уздовж плінтуса. Впавши у відчай, я почав нишпорити під килимами та матрацами. І під одним з матраців знайшов фото й шматок сталевого дроту. Фото виявилося пожмаканим та вицвілим знімком Ірен для паспорта, тому я здогадався, що то мав бути матрац Олега. Але довго не міг збагнути, до чого отой шматок сталевого дроту. Та поволі до мене дійшло. І я відчув, як долоні мої спітніли, а серце пришвидшено забилося. Зрештою, це ж я навчив Олега робити заначку.
36
Звиваючись поміж туристами, Ганс Крістіан Сімонсен піднявся схилом з білого італійського мармуру, який робив Оперний театр схожим на айсберг в кінці фіорду. Опинившись на вершечку даху, він озирнувся і помітив Харрі, який сидів на стіні. Він був сам-один, бо туристи в масі своїй подалися на протилежний бік, щоби помилуватися панорамою фіорду. Але Харрі сидів, вдивляючись в інший бік, у старі й непоказні райони міста.
Ганс Крістіан сів поряд з ним.
— Привіт, ГеКа, — сказав Харрі, не відриваючи очей від брошури, яку читав. — А чи знаєш ти, що оцей мармур називається «каррарський» і що цей Оперний театр обійшовся кожному норвежцю у понад дві тисячі крон?
— Так, знаю.
— А чи знаєш ти що-небудь про «Дона Джованні»?
— Моцарт. Дві дії. Нахабний молодий гульвіса, котрий вважає себе Божим подарунком для жінок та чоловіків, усіх дурить і сварить між собою. Гадає, що він безсмертний, але наприкінці з’являється таємнича статуя, яка убиває його, а потім їх обох поглинає земля.
— Гм. Через два дні тут відбудеться прем’єра нової постановки. Отут у брошурі написано, що у фінальній сцені хор співає: «Отак і помирає лиходій: завжди смерть грішника його життя відображає». Ти гадаєш, що це правда, ГеКа?
— Я не гадаю, я знаю достеменно, що це не так. Як це не сумно, у смерті не більше справедливості, ніж у житті.
— Ага. А чи відомо тобі, що сюди винесло на берег мертвого полісмена?
— Так.
— А чи є щось таке, чого ти не знаєш?
— Є. Я не знаю, хто вбив Густо Ганссена.
— Як хто? Таємнича статуя, — сказав Харрі, відкладаючи убік брошуру. — Ти хочеш знати, хто це зробив?
— А ти не хочеш?
— Це не так важливо. Важливіше довести, хто його не вбивав, що це — не Олег.
— Згоден, — сказав Ганс Крістіан, уважно обдивляючись Харрі. — Але ці твої слова якось не пасують до того, що мені доводилося чути про фанатично правильного і справедливого Харрі Холе.
— Значить, люди врешті-решт змінюються, — слабо посміхнувся Харрі. — Ти перевіряв хід розслідування зі своїм колегою-адвокатом з поліції?