— Вони ще не назвали публічно твоє ім’я, але відповідну інформацію вже розіслали по всіх аеропортах та прикордонних пунктах пропуску. Висновок можна сформулювати таким чином: тепер твій паспорт і ламаного гроша не вартий.
— Що ж, подорож на Мальорку пішла котові під хвіст.
— Ти знаєш, що тебе розшукують, однак зустрічаєшся зі мною на туристичному об’єкті номер один нашої столиці.
— Це — випробувана досвідом логіка дрібної сошки, Гансе Крістіане. У натовпі безпечніше.
— А мені здавалося, що безпечнішою ти вважаєш самотність.
Харрі витягнув пачку цигарок, струснув її і простягнув йому.
— Це тобі Ракель сказала?
Ганс Крістіан кивнув і взяв цигарку.
— Ви вже довго удвох? — спитав Харрі, скорчивши гримасу.
— Та трохи. Що, болить?
— Шия? Так, болить. Мабуть, невеличка інфекція. — Харрі дав підкурити Гансу Крістіану. — Ти ж кохаєш її.
Адвокат зробив затяжку, і Харрі побачив, що Ганс Крістіан навряд чи курив після того, як пішли в минуле його студентські вечірки.
— Так, кохаю.
Харрі кивнув.
— Твоя присутність відчувалася завжди, — сказав Ганс Крістіан, пихнувши цигаркою. — У темній кімнаті, у шафі, під ліжком.
— Прямо монстр якийсь, — мовив Харрі.
— Та десь так, — погодився Ганс Крістіан. — Я намагався вигнати тебе, як виганяють демона, але не зміг.
— Цигарку не рекомендують докурювати до кінця, Гансе Крістіане.
— Дякую за нагадування, — сказав повірений і викинув цигарку геть. — Що тобі потрібно від мене цього разу?
— Крадіжка зі зломом, — відповів Харрі.
Вони виїхали, щойно стемніло.
Ганс Крістіан підібрав Харрі біля ресторанчика «Bar Boca» в районі Грюнерльокка.
— Гарне авто, — зауважив Харрі. — Сімейне авто.
— Колись у мене був собака — лосина лайка, — сказав Ганс Крістіан. — Полювання, мисливська хижка. Ну, ти знаєш.
Харрі кивнув:
— Те, що звуть добрим життям.
— Собаку на смерть затоптав лось. Я втішав себе думкою, що то була добра смерть для лосиної лайки. Так би мовити, під час виконання службових обов’язків.
Харрі кивнув. Доїхавши до станції метро «Рієн», вони рушили звивистим маршрутом до найкращих оглядових майданчиків міста в його східній частині.
— Ось тут, — сказав Харрі, показуючи на неосвітлений будинок. — Постав авто під таким кутом, щоби світло фар падало на вікна.
— Мені теж з тобою?
— Ні, — сказав Харрі. — Ти почекаєш мене тут. Не вимикай свого телефону і відразу ж дзвони мені, щойно хтось підійде.
Харрі взяв із собою фомку і стежиною з дранки підійшов до будинку. Осінь, колюче нічне повітря, аромат яблук. На мить у нього з’явилося дежавю. Вони з Ойштейном потайки прокрадаються до садка, а Треско стоїть на сторожі біля паркану. І раптом на них із темряви вискочила постать з індіанським пір’ям на голові. Постать верещала, як різане порося.
Він побіг.
Потім зупинився, прислухаючись.
Нікого немає.
Одначе Харрі мав таке передчуття, що в будинку хтось є.
Він вставив фомку в щілину біля замка й обережно натиснув усією своєю вагою. Але то були старі двері з м’якої сирої деревини та зі старорежимним замком. Тоді Харрі другою рукою взяв свою картку посвідчення і підсунув її під пружинну клямку замка. Натиснув ще сильніше. Замок піддався, і клямка вискочила. Харрі прослизнув усередину і зачинив за собою двері. Трохи постояв у темряві, переводячи подих. Відчув на руці якусь тоненьку ниточку, можливо — залишки павутини. Повітря пахло сирістю покинутого помешкання. І ще дечим. Чимось гострим та ядучим. Хворобою, шпиталем. Памперсами та ліками.
Харрі увімкнув ліхтарик. Побачив порожню вішалку для пальта. І пішов далі у глиб будинку.
Вітальня мала такий вигляд, наче її присипали якимось порошком — зі стін та меблів кольори наче висмоктали. Конус світла рушив далі по кімнаті. Раптом у кутку блиснула пара очей — і у Харрі аж серце зупинилося. А потім знову запульсувало. Опудало сови. Так само сіре, як і вся решта кімнати.
Харрі пішов далі, переконуючись, що будинок був такий, як і квартира: нічого особливого.
Допоки не увійшов до кухні і побачив на столі два паспорти та квитки на літак.
Хоча фото у паспорті було, щонайменше, десятирічної давності, Харрі безпомилково упізнав чоловіка, якого бачив під час свого візиту до Радієвого шпиталю. Її ж паспорт був новісінький. На фото її майже неможливо було впізнати: бліда, волосся висить прямими пасмами. Квитки були до Бангкока, дата вильоту — через десять днів.
Харрі пішов до льоху. Підійшов до єдиних дверей, за які він ще не встиг зазирнути. У замку стирчав ключ. Він відімкнув двері. Його зустрів той самий запах, який він відчув ще в залі. Харрі клацнув вимикачем з внутрішнього боку дверей, і гола лампочка освітила сходи, що вели до льоху. Його не покидало відчуття, що в будинку хтось є. Так-так, той самий внутрішній інстинкт, про який з такою іронією відгукнувся Бельман, коли Харрі спитав його, чи перевіряв він досьє Мартіна Прана. І тепер Харрі знав, що це відчуття його не підвело.
Він хотів було рушити далі вниз, але щось його зупинило. Льох. Схожий на той, що був у дитинстві. Коли мати посилала його принести картоплі, яку зберігали в темряві у двох великих мішках. Тоді, в дитинстві, Харрі кинувся униз, намагаючись не думати. Намагаючись уявити, що то він просто біжить, щоб зігрітися. Бо мати поспішає приготувати поїсти. Бо він просто любить бігати. Це не мало стосунку до отого жовтого чоловіка, який там на нього чекав: голий усміхнений чоловік з довгим язиком, який час від часу виповзав з його рота. Та не це зупинило його. Сон. Лавина, що котиться коридором у підвалі.
Харрі придушив ці думки і поставив ногу на першу сходинку. Вона загрозливо скрипнула. Він примусив себе не поспішати і ступати поволі. В руці він і досі тримав фомку. Зійшовши вниз на долівку, Харрі пішов повз комори. Лампочка під стелею кидала слабке примарне світло. І створювала нові тіні. Харрі помітив, що всі комори були замкнені навісними замками. Хто ж замикатиме комори у власному льосі?
Харрі вставив гострий кінець фомки під один замок. Увібрав повні легені повітря і затамував подих, побоюючись смороду. Швидко натиснув на фомку, почув різкий тріск. Знову затамував подих, прислухався. Здавалося, будинок також затамував подих — ані звуку.
Потім Харрі поволі відчинив двері. І в ніздрі йому вдарив сморід. Він намацав пальцями вимикач — і за мить Харрі вже купався у яскравому світлі. Неонова лампа.
Ця комора виявилася більшою, ніж здавалося ззовні. Він упізнав її. То була копія кімнати, яку йому вже доводилося бачити раніше. Лабораторія в Радієвому шпиталі. Столи зі скляними колбами та стенди з пробірками. Харрі підняв ляду великого пластикового ящика. Білий порошок був усіяний коричневими цятками. Харрі послинив кінчик свого пальця, мазнув ним порошок і натер ним свої ясна. Гіркий. Отже, віолін.
Від несподіванки Харрі сіпнувся. Якийсь звук. Він знову затамував подих. І знову звук. Наче хтось хлипає.
Харрі кинувся назад, вимкнув світло і зачаївся в темряві, тримаючи фомку напоготові.
Знову хтось хлипнув.
Харрі почекав кілька секунд. А потім швидкими тихими кроками вийшов з комори і рушив туди, звідки доносилися звуки. Комора ліворуч. Він переклав фомку у праву руку. Підійшов навшпиньки до дверей, в яких виднілося невеличке віконце, закрите металевою дротяною сіткою, — у нього вдома було так само. Тільки з однією різницею: ці двері були посилені металом.
Харрі приготував ліхтарик, став під стіною біля дверей, порахував до трьох, увімкнув ліхтарик і направив промінь у віконце.
Почекав.
Пройшло три секунди, але ніхто не вистрелив і ніхто не кинувся на світло. Харрі притулився лобом до металевої сітки і вглядівся всередину. Промінь, ковзнувши цегляними стінами, висвітив ланцюг, кинутий через матрац, а потім знайшов те, що шукав. Обличчя.
Її очі були заплющені. Вона сиділа абсолютно непорушно. Наче до цього вже звикла. Звикла, що її обдивляються за допомогою ліхтарика.
— Ірен! — невпевнено гукнув Харрі.
І в цю мить телефон в його кишені почав вібрувати.