— Униз, — відповів Харрі.
Стіг Нібак і досі нетвердо стояв на ногах, тому Харрі однією рукою підтримував його за плече, а другою впирав йому в спину дуло рушниці. Вони спустилися до льоху і зупинилися біля дверей, де Харрі знайшов Ірен.
— Звідки ти дізнався, що це я?
— По персню, — відповів Харрі. — Відчиняй.
Нібак витягнув з кишені ключа, вставив його в замок і крутнув.
Зайшовши всередину, він увімкнув світло.
Ірен поворухнулася. Вона сиділа, скоцюрбившись у найдальшому від них кутку і тремтіла, піднявши вгору одне плече, наче боялася, що хтось її вдарить. На литці у неї виднівся залізний хомут, приєднаний до ланцюга, який тягнувся до стелі, де був прибитий цвяхами до перекладини.
Харрі помітив, що ланцюг був достатньо довгим, щоби Ірен могла ходити по коморі і вмикати світло.
Та вона воліла сидіти в темряві.
— Відпусти її, — наказав Харрі. — А хомут начепи собі на ногу.
Нібак прокашлявся.
— Слухай, Харрі...
Харрі вдарив його. Втратив над собою контроль і вдарив. Почув, як метал глухо плямкнув об плоть, і побачив червоне коліща, яке залишив на лобі Нібака ствол рушниці.
— Вимовиш моє ім’я ще раз, — прошепотів Харрі, відчуваючи, що слова даються йому з трудом, — і я розтрощу тобі голову прикладом.
Тремтячими руками Нібак розімкнув хомут і зняв його з ноги Ірен, а вона тим часом стояла, заціпеніла й апатична, уставившись поглядом перед собою так, наче ніщо з того, що відбувалося, не мало до неї стосунку.
— Ірен! — гукнув Харрі. — Ірен!
Немов прокинувшись, вона поглянула на нього.
— Ходімо звідси, — сказав він.
Вона зіщулила очі так, наче їй знадобилася вся її енергія, щоби зосередитися й розтлумачити собі звуки, які він видавав, а слова наповнити сенсом. І обернути його в дію. Повільною скованою ходою лунатика вона пройшла повз Харрі і вийшла у коридор.
Нібак сів на матрац і закотив холошу брюк. Спробував начепити вузький хомут на свою товсту литку.
— Я не...
— На зап’ястя чіпляй, — сказав Харрі.
Нібак підкорився, і Харрі смикнув ланцюг, перевіряючи його на міцність.
— Зніми перстень і віддай його мені.
— Навіщо? Це ж просто дешева під...
— Тому, що він не твій.
Нібак з трудом зняв перстень зі свого товстого пальця і подав його Харрі.
— Я нічого не знаю, — похапливо мовив він.
— Про що? — поцікавився Харрі.
— Про те, що ти збираєшся у мене спитати. Про Дубая. Я зустрічався з ним двічі, але обидва рази мене возили до нього із зав’язаними очима, тому я не знаю, де він живе. Двоє його росіян приїздили сюди двічі на тиждень забрати товар, але я ніколи не чув, щоб вони називали якесь ім’я. Слухай, якщо тобі потрібні гроші, то я...
— Це через це?
— Що через це?
— Все. Заради грошей?
Нібак покліпав очима. Знизав плечима. Харрі мовчки чекав. На обличчі Нібака з’явилася подоба втомленої посмішки.
— А ти як гадаєш, Харрі?
Він кивнув на свою литку.
Харрі не відповів. Не знав, чи хоче він його чути. Але він міг його зрозуміти. Зрозуміти, що два хлопці зростали в Оппсалі приблизно в однакових умовах, але така явна дрібниця, як вроджений дефект, різко змінила життя одного з них. Кілька кривих кісток, через які стопа вивернулася всередину. Pes equinovarus. Кінська нога. Напевне, ця назва виникла через те, що клишонога людина нагадує коня, що б’є копитом. Цей дефект дає тобі трохи гірші стартові можливості в житті, і ти знаходиш способи цей фактор компенсувати. Або не знаходиш. І це означає, що тобі доводиться докладати дещо більших зусиль, щоби стати містером Популярність, тобто таким, який подобається публіці: хлопцем, що виводить на поле класну команду, шикарним піжоном із шикарними друзями та дівчиною за партою біля вікна, від чиєї посмішки серце твоє мліє, навіть попри те, що ця посмішка призначена не тобі. А Стіг Нібак шкутильгав життям, ніким не помічений. Він був настільки непомітним, що Харрі навіть не запам’ятав його. Та все одно Стіг зміг пристойно в цьому житті влаштуватися. Здобув гарну освіту, тяжко працював, його зробили начальником відділу, тобто він, нарешті, став тим хлопцем, який очолює класну команду. Але головного компонента бракувало. Тої дівчини, що сиділа за партою біля вікна. Вона й досі посміхалася не йому.
Розбагатіти. Він мав розбагатіти.
Бо гроші — вони як косметика, вони приховують усе, вони здобувають для тебе все, навіть ті речі, які начебто не призначені для продажу: повагу, захоплення й кохання. Лишень поглянь довкола: красуні завжди виходять заміж за лантухи з грошима. Тому тепер настала його черга — Стіга Нібака, Клишоногого.
Він винайшов віолін, і увесь світ мав би впасти до його ніг. То чому ж вона не захотіла його? Чому відвернулася з погано прихованою огидою, незважаючи на те, що вона знала — знала, — що він уже є людиною надзвичайно багатою і ставатиме дедалі багатшим з кожним тижнем?! Може, через те, що був хтось, про кого вона мріяла, той, хто дав їй отой сміховинний, позбавлений смаку перстень, який вона носила на своєму пальці? Це було несправедливо, бо він тяжко працював, працював невтомно, щоби досягти певного рівня, який дозволяв сподіватися на чиєсь кохання, і тому вона просто мусила покохати його. Але не так сталося, як гадалося. І йому довелося викрасти її. Вихопити з-за парти під вікном. Закувати її тут у кайдани, щоби вона вже ніколи й нікуди не змогла зникнути. Щоби завжди була поруч. А щоб довершити цей насильницький шлюб, він забрав у неї перстень і начепив його собі на палець.
Цей дешевий перстень подарував їй Олег, а він, у свою чергу, поцупив його у своєї матері, якій, у свою чергу, його подарував Харрі, який, у свою чергу придбав його на вуличному базарі, де, у свою чергу... Це було як у норвезькій дитячій пісеньці: «Кинь кільце, нехай мандрує». Харрі ніжно погладив чорну щербину на позолоченій поверхні кільця. Він був спостережливим, але сліпим.
Спостережливим, коли вперше зустрів Стіга Нібака й сказав: «Перстень. Колись у мене був схожий».
А сліпим він був тому, що не подумав, у чому та схожість полягала.
У щербині на персні, яка потемніла від часу.
Тільки побачивши шлюбний перстень Мартіни, тільки почувши, як вона сказала, що він — єдиний у світі, хто купить фальшивий перстень, Харрі пов’язав Олега з Нібаком.
Харрі й на секунду не засумнівався, навіть коли не знайшов нічого підозрілого в квартирі Стіга Нібака. Навпаки, його помешкання було настільки позбавлене будь-яких компрометуючих предметів, що Харрі відразу ж припустив, що свою нечисту совість Нібак сховав десь в іншому місці. У батьківському будинку, який і досі стояв порожнім, бо він не міг його продати. Той червоний будинок на пагорбі, над родинним будинком Харрі.
— Це ти вбив Густо? — спитав Харрі.
Стіг Нібак похитав головою. Важкі повіки. Він мав сонний вигляд.
— Алібі маєш?
— Ні, не маю.
— Тоді розповідай.
— Я там був.
— Де?
— На Гаусманнс-гате. Я збирався побачитися з ним. Він пригрозив викрити мене. Та коли я добрався до Гаусманнс-гате, там уже було повно поліцейських машин. Хтось уже вбив Густо.
— Уже вбив? Отже, ти збирався зробити те ж саме?
— Ні, не те ж саме. Бо пістолета не маю.
— А що ж у тебе є?
Нібак знизав плечима.
— Хімічні речовини. Густо страждав від симптомів ломки. Він потребував віоліну.
Харрі поглянув на втомлену посмішку Нібака й кивнув.
— Тобто, хоч яку білу речовину ти не запропонував би Густо, він уколов би її собі негайно, на місці.
Загримів ланцюг — то Нібак підняв руку і показав на двері.
— Ірен. Можна мені сказати їй кілька слів, перш ніж...
Харрі пильно поглянув на Стіга Нібака. Побачив дещо знайоме. Ущербна особистість, кінчена людина. Той, хто повстав проти поганих карт, які здала йому доля. І зазнав поразки.
— Я спитаю її, — відповів він.
Харрі знайшов Ірен нагорі, у вітальні. Вона сиділа у кріслі, підібгавши під себе ноги. Харрі приніс із зали пальто і накинув їй на плечі. І пошепки до неї заговорив. Вона відповіла тоненьким голосочком, немов побоюючись відлуння від холодних стін вітальні.
Харрі розповів їй, що Густо й Нібак, чи то Ібсен, як вони його звали, співпрацювали для того, щоби заманити її у пастку. Платнею за це стали півкілограма віоліну. Вона просиділа замкненою у підвалі впродовж чотирьох місяців.