Харрі дав їй слово. Почекав. Пересвідчившись, що вона сказала все, поставив нове запитання.
Вона не знала нічого про вбивство Густо — окрім того, що їй сказав Ібсен. Не знала, хто такий Дубай і де він живе. Густо їй нічого про це не говорив, а Ірен і знати не хотіла. Все, що вона про нього чула, — це чутки, що Дубай носився по місту, наче якийсь привид, ніхто не знав, хто він, як виглядає, казали тільки, що він — як вітер, який неможливо спіймати.
Харрі кивнув. Про цей імідж він чув останнім часом надто багато.
— ГеКа відвезе тебе до поліції. Він — правник і допоможе тобі написати про все це офіційну заяву. А опісля він відвезе тебе до Олегової матері, де ти зможеш певний час пожити.
Ірен похитала головою.
— Я зателефоную Штайну, моєму братові. Я зможу побути у нього. До того ж...
— Що?
— А чи мені дійсно слід робити про це офіційну заяву?
Харрі поглянув на неї. Вона була така молода. Така маленька. Мов пташеня. Важко було сказати, яких фізичних та психічних збитків їй було завдано.
— Це може почекати до завтра, — відповів Харрі.
Він побачив, як її очі налилися слізьми. І його перша думка була: нарешті. Вже хотів був покласти їй руку на плече, але передумав. Рука незнайомця на плечі — навряд чи вона потребувала саме цього. Але сльози зникли так само швидко, як і з’явилися.
— А чи немає... немає якоїсь альтернативи? — спитала вона.
— Наприклад? — спитав Харрі.
— Наприклад, ніколи більше його не бачити, — відповіла Ірен, не зводячи з нього очей. — Ніколи.
І він раптом відчув — її руку на своїй руці.
— Будь ласка.
Харрі поплескав її по руці і поклав її назад, їй на коліна.
— Ходімо, я відведу тебе до ГеКа.
Провівши поглядом авто Ганса Крістіана, Харрі повернувся до будинку і спустився у підвал. Вірьовки він не знайшов, але під сходами висів городній шланг. Відніс його до комори й кинув Нібаку. Поглянув на перекладину. Достатньо високо.
Харрі витягнув пляшечку з пігулками, яку знайшов у кишені Нібака. Висипав вміст собі на долоню. Шість штук.
— Маєш хворе серце? — спитав Харрі.
Нібак кивнув.
— Скільки таблеток на день маєш приймати?
— Дві.
Харрі поклав таблетки в долоню Нібаку, а порожню пляшечку поклав назад собі до кишені.
— Я повернуся за два дні. Не знаю, що значить для тебе твоя репутація. Ганьба була б сильнішою, якби твої батьки й досі були живі, але, гадаю, ти чув, як в’язні ставляться до засуджених за зґвалтування. Якщо тебе вже не буде на світі, коли я повернуся, то про тебе забудуть і твоє ім’я більше ніколи й ніхто не згадає. Якщо ж ти на час мого повернення не встигнеш покинути цей світ, то я відвезу тебе до поліцейської дільниці. Врубився?
Верески Стіга Нібака переслідували Харрі увесь час, коли він ішов до парадних дверей. То були верески чоловіка, який залишився цілковито й повністю сам на сам зі своєю провиною, своїми власними привидами, своєю власною самотністю та своїми власними висновками. Харрі щосили гепнув за собою дверима.
Спіймавши таксі на Ветландсвеєн, Харрі попросив водія відвезти його на вулицю Уртегата.
Його шия боліла й пульсувала так, наче мала власне серце, вона перетворилася на живу замкнену в клітці тварину, зроблену з бактерій, яка хотіла вирватися на волю. Харрі спитав, чи не має водій болезаспокійливих пігулок у своїй автомобільній аптечці, але той похитав головою.
Коли вони звернули до Бйорвіка, Харрі побачив, як у небі над Оперним театром вибухають ракети. Хтось щось святкував. Раптом йому спало на думку, що він і сам має дещо відсвяткувати. Він зробив це. Він знайшов Ірен. І Олег був на волі. Він досяг того, що собі намітив. Але чому він тоді не в святковому настрої?
— З якого це дива? — спитав Харрі.
— А, та то в Оперному театрі якась прем’єра. Сьогодні увечері я вже відвозив туди кількох елегантно вдягнених типів.
— «Дон Джованні». Мене, до речі, теж запросили.
— То чому ж ви не пішли? Кажуть, постановка буде дуже добра, та й сюжет цікавий.
— Від трагедій мені стає так сумно.
Водій з подивом глянув на Харрі у заднє дзеркало. Розсміявся.
— А чому від трагедій вам стає дуже сумно?
Озвався його телефон. То був Клаус Торкільдсен.
— А я гадав, що нам більше не доведеться розмовляти, — мовив Харрі.
— Та я теж так гадав, — відповів Торкільдсен. — Але... але все одно взяв і перевірив.
— Це вже не так важливо, — сказав Харрі. — Справу закрито — принаймні, у тій її частині, що стосується мене.
— Це добре, але тобі, можливо, буде цікаво узнати, що до та після часу скоєння вбивства Бельман — чи його телефон — був у Естфольді. Він ніяк не зміг би добратися до місця скоєння злочину й повернутися назад.
— Добре, Клаусе, дякую тобі.
— Будь ласка. Так що — більше ніколи?
— Більше ніколи. Я скоро поїду.
Харрі вимкнув телефон. Відкинув голову на підголівник і заплющив очі.
От тепер він дійсно має втішатися й бути щасливим.
Крізь повіки він бачив іскри феєрверків.
Частина четверта
38
— Я буду з тобою.
Все скінчилося.
Вона знову належала йому.
Харрі рухався вперед разом із чергою на реєстрацію у великому вестибюлі аеропорту «Гардермоен». Раптом у нього виник план. План на всю решту життя. Непоганий план. І його охопило оте п’янке почуття, яке він не міг описати іншим словом, окрім слова «щастя».
На моніторі над столом реєстрації світилося: Таї Ейр, Бізнес-клас.
Все сталося так швидко.
Від Нібака він подався прямо до Мартіни в «Сторожову Вежу», щоби повернути телефон, але Мартіна сказала, що він може залишити його собі, бо вона придбала новий. Він дав умовити себе взяти майже новий піджак, щоби мати більш-менш респектабельний вигляд. Плюс три болезаспокійливих пігулки, але відмовився дозволити Мартіні оглянути свою рану. Вона хотіла лише наново перев’язати її, але часу вже не було. Він уже встиг зателефонувати до «Таї Ейр» і замовив собі квитка.
І потім сталося оте.
Він зателефонував Ракелі, сказав, що Ірен знайшлася і що зі звільненням Олега його завдання завершилося. Але тепер він має залишити Норвегію, поки його самого не заарештували.
І саме тоді вона це й сказала.
Харрі заплющив очі і подумки ще раз прокрутив слова Ракелі: «Я буду з тобою, Харрі». «Я буду з тобою, буду з тобою».
А потім спитала:
— Коли?
Коли?
Йому страшенно хотілося сказати: «Зараз». Збирай свою торбу і приїжджай негайно!
Але він примудрився подумати раціонально. Хоч трішечки раціонально.
— Послухай, Ракель. Мене оголосили в розшук. За тобою поліція, напевне, також придивляється, сподіваючись, що ти виведеш їх на мене. Зрозуміла? Сьогодні вночі я поїду сам. А ти поїдеш слідом за мною завтра вечірнім рейсом. Я чекатиму на тебе у Бангкоку. А звідти ми зможемо поїхати до Гонконга.
— Ганс Крістіан зможе захистити тебе, якщо тебе заарештують. Вирок не буде таким...
— Мене турбує не тривалість вироку, — сказав Харрі. — Допоки я буду в Осло, Дубай мене знайде. А ти впевнена, що Олег у надійному місці?
— Так. Але я хочу, щоби він був разом із нами, Харрі. Я ж не зможу поїхати без...
— Звісно, він буде з нами.
— Ти це серйозно? — Харрі відчув у її голосі полегшення.
— Ми будемо разом, а в Гонконгу Дубай до нас не добереться. Ми почекаємо кілька днів, а потім я попрошу двох людей Германа Клюйта з’їздити до Осло і привезти його сюди.
— Я скажу Гансу Крістіану. А потім куплю квиток на завтрашній вечірній рейс, мій любий.
— Я чекатиму на тебе у Бангкоку.
Невеличка пауза.
— Але ж тебе розшукують, Харрі. Як же ти зможеш сісти на літак без...
— Наступний. — Наступний?
Харрі знову розплющив очі і побачив, як жінка за столом реєстрації посміхається йому.
Він виступив уперед і дав їй свій квиток та паспорт. Побачив, як вона вдрукувала з паспорта ім’я та прізвище.