— Але я вас тут не бачу, герр Нібак...
Харрі увімкнув свою заспокійливу посмішку.
— Взагалі-то я замовляв квиток до Бангкока на десятиденний термін, але півтори години тому я передзвонив і змінив час на сьогоднішній вечірній рейс.
Жінка знову натиснула кілька клавіш. Харрі почав рахувати секунди. Глибоко вдихнув. Видихнув. Знову вдихнув.
— Ось воно. Так, дійсно. Пізні замовлення з’являються в комп’ютері не відразу. Але тут сказано, що ви подорожуєте з Ірен Ганссен.
— Вона вилетить згідно із запланованою датою, — відповів Харрі.
— Тоді гаразд. Будете реєструвати якийсь багаж?
— Ні.
Жінка знову заклацала клавішами. Харрі взяв себе в руки, намагаючись не нервувати. Реєстраторка вклала посадочний талон у паспорт і віддала йому.
— Ви поквапилися б, герр Нібак. Посадка вже почалася. У добрий вам час.
— Дякую, — сказав Харрі з несподіваною для самого себе щирістю в голосі і побіг до контрольного пункту безпеки.
Тільки опинившись по той бік сканера і забравши свої ключі та мобільний телефон Мартіни, Харрі помітив, що йому надійшло текстове повідомлення. Він уже збирався був зберегти його разом з іншими повідомленнями, як раптом помітив, що відправник повідомлення має коротке ім’я: «Б». Беата.
Харрі кинувся до виходу номер 54. Рейс на Бангкок, останнє попередження.
Прочитав повідомлення.
«Роздобула останній список. Є одна адреса, якої немає в тому списку, який ти отримав від Бельмана. Бліндернвеєн, 74».
Харрі засунув телефон до кишені. Настала його черга. Він розкрив свій паспорт, і чиновник перевірив його та посадочний талон. Поглянув на Харрі.
— Шрам свіжіший за фото, — пояснив Харрі.
Чиновник уважно придивився до нього.
— Зробіть нове фото, герр Нібак, — сказав він, повертаючи документи. І кивнув чоловікові, що стояв позаду Харрі, — мовляв, ваша черга.
Тепер Харрі був вільний. Врятований. І перед ним лежало повністю нове життя.
Біля проходу скупчилася черга з п’яти спізнілих пасажирів.
Харрі поглянув на свій посадочний талон. Бізнес-клас. Він ніколи не літав жодним іншим класом, окрім економного, навіть працюючи на Германа Клюйта. Стіг Нібак добряче заробляв. Дубай добряче заробляв. Заробляли. Втім, і досі заробляють. Зараз, цього ж самого вечора, у цей самий момент спраглі наркомани з тремтячими руками стоять і нетерпляче чекають, коли тип у футболці «Арсеналу» скаже їм: «Ходімо».
У черзі лишилося двоє.
Бліндернвеєн, 74.
«Я буду з тобою». Харрі заплющив очі, щоби знову почути голос Ракелі. Але почув інший голос: «Ти — поліцай? Он до чого ти докотився! Робот, раб людського мурашника, ішачиш заради ідей, вигаданих іншими людьми?»
Невже це так?
Підійшла його черга. Жінка за столом підняла брови.
Ні, він не раб.
Харрі подав їй свій посадочний талон.
І пішов. Пішов по тунелю до літака. Крізь скло побачив вогні якогось літака, що заходив на посадку. Над будинком Торда Шульца.
Бліндернвеєн, 74.
Кров Мікаеля Бельмана під нігтями Густо.
Сука, сука, сука!
Харрі зайшов у літак, знайшов своє місце і зморено опустився в шкіряне крісло. Господи, яке ж воно м’яке! Він натиснув кнопку, і спинка посунулася далі, далі й далі, аж поки Харрі не опинився в горизонтальному лежачому положенні. Він знову заплющив очі, бажаючи заснути. Заснути. А потім одного дня проснутися новою людиною в абсолютно новому місці. І почути її голос. Натомість Харрі почув інший голос, шведською:
«Я маю фальшивий комірець священика; ти маєш фальшивий жетон шерифа. Наскільки ж непохитною є твоя віра у власне євангеліє?»
Кров Бельмана... в Естфольді. Він ніяк не зміг би...
Все збігається.
Харрі відчув чиюсь руку на своєму плечі і розплющив очі.
Йому посміхалася стюардеса-таїландка з високими вилицями.
— Вибачте, пане, але під час зльоту вам доведеться підняти спинку вашого крісла у вертикальне положення.
Вертикальне положення.
Харрі глибоко вдихнув. Витягнув свого мобільного. Поглянув на останній дзвінок.
— Пане, вам доведеться вимкнути...
Харрі підняв догори руку — мовляв, одну хвилинку — і натиснув кнопку «виклик».
— А я гадав, що нам уже ніколи не доведеться розмовляти, — відповів Клаус Торкільдсен.
— А де саме в Естфольді?
— Перепрошую?
— Бельман. Де саме в Естфольді він був, коли убили Густо?
— Аеропорт Рігге Мосс.
Харрі вимкнув телефон, сховав його в кишеню і підвівся.
— Пане, під час зльоту не можна...
— Вибачте, — відказав Харрі. — Я переплутав рейс.
— Та ні ж бо, це ваш рейс! Ми перевірили номери пасажирів і...
Широко крокуючи, Харрі пішов по проходу.
— Пане, ми вже замкнули...
— Тоді відімкніть!
До них підійшла старша стюардеса.
— Пане, боюсь, що правила забороняють нам відчиняти...
— У мене пігулки скінчилися, — перервав її Харрі. Знайшов у кишені порожню пляшку з-під «Цестрилу» і тицьнув старшій стюардесі під носа. — Я — пан Нібак, зрозуміло? Ви що, хочете, щоби під час рейсу десь, скажімо, над Афганістаном, у вашого пасажира трапився серцевий напад?
Було вже кільканадцять хвилин на дванадцяту, і майже порожній експрес з аеропорту мчав його до Осло. Харрі байдуже читав новини на екрані, що висів під стелею. Він мав план, план нового життя. Тепер він мав двадцять хвилин у своєму розпорядженні, щоби придумати новий. Це було якесь божевілля. Він міг би уже летіти до Бангкока. Але в тім-то й річ, що міг би. Але він просто не мав змоги, то був внутрішній дефект, функціональний збій; його власна «клишоногість» полягала в тому, що він ніколи не міг сказати собі, що йому байдуже, що він забуде, що умиє руки. Так, він пив, але потім тверезів. Міг податися до Гонконга, але потім все одно повернутися. Він, поза всяким сумнівом, був украй неповноцінною особистістю. До того ж, дія пігулок, які дала йому Мартіна, вже помітно ослабла, і йому потрібні були нові пігулки, бо від болю у нього голова обертом ішла.
Харрі зосередив свій погляд на заголовках про квартальні економічні показники та спортивні результати, як раптом його ошелешила думка: а що, як саме цим він зараз і займається? Умиває руки. Боягузливо тікає.
Ні. Цього разу все буде інакше. Дату вильоту він змінив на завтрашній вечір, на той самий рейс, яким мала летіти Ракель. Він навіть зарезервував їй місце біля себе у бізнес-класі і доплатив за підвищення класу. Подумав: а може, сказати їй зараз, що він зійшов з літака, але Харрі заздалегідь знав, якою буде її реакція. Що він так і не змінився. Що ним і досі керує оте саме несамовите божевілля. Ніщо й ніколи не зміниться, ніколи. Але коли вони сидітимуть поруч у лайнері і прискорення вдавлюватиме їх у крісла, коли вони відчують, як літак відірвався від землі, відчують легкість, відчують неминучість майбутніх змін, Ракель, нарешті, зрозуміє, що колишні дні лишилися позаду, під ними, і що вони розпочали нову подорож.
Харрі вийшов з експреса, перетнув місток до Оперного театру і пройшов білим мармуром до парадного входу. Крізь скло йому було видно елегантно вдягнених людей, які вели бесіди, а за канатами дорого оздобленого фойє виднілися фуршетні страви та спиртні напої.
Біля входу надворі стояв якийсь чоловік у костюмі та з навушником у вусі; руки він тримав складеними перед своїм пахом, наче футболіст, що стоїть у стінці перед вільним ударом. Широкоплечий, але не «накачаний», мов бик. Своїми натренованими очима він уже давно помітив Харрі і тепер вивчав ситуацію довкола нього, видивляючись потенційно важливі деталі. Це означало одне: то був полісмен з PST — норвезької служби безпеки, і що на прем’єрі був присутній або шеф поліції, або хтось із уряду. Коли Харрі наблизився до входу, полісмен зробив до нього два кроки.
— Вибачте, тут приватна вечірка... — почав був він, але замовк, коли Харрі показав йому своє посвідчення.
— Це не стосується твого шефа, друже, — сказав Харрі. — Просто треба з деким переговорити. Офіційна справа.
Охоронець кивнув, щось сказав у мікрофон на своєму лацкані і пропустив Харрі всередину.
Фойє було схоже на велетенське іглу, і Харрі побачив, що в тому іглу мешкають численні обличчя, які він упізнав попри свою тривалу відсутність: великі цабе з преси, які собі ціни не могли скласти, балакучі голови з телебачення, ведучі спортивних і політичних програм та культурні світила. Всі вони були більш-менш напідпитку. І тепер Харрі побачив, що Ізабель Скоєн мала на увазі, коли казала про брак високих кавалерів, коли вона вдягає туфлі на шпильках. Її легко було помітити, бо вона вивищувалася над рештою гостей.
Харрі переступив через канат і, безперервно вибачаючись, проклав собі шлях крізь натовп, чуючи, як у келихах довкола нього хлюпає біле вино.
Ізабель розмовляла з чоловіком, на півголови нижчим за неї, але запобігливий та сповнений ентузіазму вираз її обличчя засвідчував, що той чоловік за своїм статусом та впливом був вищим за неї на кілька голів. Харрі відділяло від них лише три метри, коли перед ним несподівано виріс якийсь чоловік.
— Я той співробітник, який щойно говорив з вашим колегою на вулиці, — сказав Харрі. — Мені треба трохи поговорити з цією жінкою.
— Будьте моїм гостем, — сказав охоронець, і Харрі здалося, що в його словах він почув певний підтекст.
Харрі пройшов останні три метри.
— Привіт, Ізабель, — сказав він і побачив на її обличчі подив. — Сподіваюсь, я не завадив твоїй... кар’єрі?
— Добривечір, інспекторе Холе, — розсміялася вона скрипучим сміхом, наче розказуючи комусь жарт, зрозумілий лише втаємниченим особам.
Чоловік, що стояв біля неї, не забарився подати йому руку і назватися — дещо настирливо. Здогадно, багаторічна кар’єра в міськраді навчила його, що популярність серед простих людей винагороджується в день виборів.
— Вам сподобалася вистава, інспекторе?
— І так, і ні, — відповів Харрі. — Я майже зрадів, коли прем’єра скінчилася, і вже вирушив був додому, як раптом пригадав, що залишилися пару питань, які мені хотілося б прояснити.
— Наприклад?
— Ну, оскільки Дон Джованні був крадієм та гульвісою, то виглядає цілком справедливо і доречно, що у фінальному акті його наздоганяє розплата. Гадаю, я зрозумів, ким була та статуя, яка прийшла за Доном Джованні і забрала його до пекла. Але мені цікаво ось що: хто сказав прибульцю з пекла, що Дона Джованні можна знайти саме в тому конкретному місці? Ти не можеш мені це пояснити... Ізабель? — спитав Харрі, обертаючись до неї.
На її обличчі з’явилася крива посмішка.
— Якщо ти вигадав якусь теорію змови, то це завжди цікаво послухати. Але краще іншим разом. Бо наразі я розмовляю з...
— Мені треба сказати їй пару слів, — сказав Харрі, обертаючись до її співрозмовника. — Звісно, з вашого дозволу.
Харрі побачив, що Ізабель хотіла було запротестувати, але її співрозмовник зреагував швидше.
— Звісно. — Він посміхнувся, кивнув і обернувся до літнього подружжя, яке з нетерпінням чекало на його аудієнцію.
Харрі взяв Ізабель під руку і повів її туди, де виднівся знак «Туалет».
— Від тебе смердить, — просичала вона, коли Харрі поклав руки їй на плечі і притиснув до стіни біля чоловічого туалету.
— Моєму костюму довелося пару разів побувати в контейнері для сміття, — сказав Харрі і побачив, що вони привабили увагу кількох оточуючих. — Слухай-но, ми можемо зробити це або цивілізовано, або брутально. Яка основа твого співробітництва з Мікаелем Бельманом?
— Іди під три чорти, Холе.
Харрі тріснув ногою двері до туалету і затягнув її туди.
Коли Харрі гепнув Ізабель спиною об двері кабінки і придавив їй горло своїм передпліччям, чоловік у вечірньому костюмі отетеріло зиркнув на них у дзеркало.
— Бельман був у тебе вдома, коли убили Густо, — просичав Харрі. — А Густо мав кров Бельмана під своїми нігтями. Спалювач, що працює на Дубая, є найближчим другом та колегою Бельмана. Якщо ти не розколешся зараз, я зателефоную знайомому в «Афтенпостен», і ця історія з’явиться у завтрашньому номері. А потім я викладу на стіл прокурору все, що маю. То що будемо робити?
— Вибачте. — То був чоловік у вечірньому костюмі. Він тримався на поштивій відстані. — Може, вам чимось допомогти?
— Мотай звідси до бісової матері!
Чоловік явно отетерів, але, напевне, не стільки від слів, скільки від того, що їх вигукнула Ізабель. Човгаючи ногами, він вийшов з туалету.
— Ми тоді дрючилися, — сказала Ізабель, хапаючи ротом повітря.
Харрі відпустив її, і з її подиху почув, що вона пила шампанське.
— Ви з Бельманом дрючилися?
— Я знаю, що він одружений, але ми все одно дрючилися, оце й усе, — сказала вона, потираючи шию. — Раптом ні з того ні з сього заявився Густо і вчепився в Бельмана, коли той хотів викинути його геть. Якщо хочеш розповісти про це пресі, то давай, перо тобі в сраку. Підозрюю, що тобі ніколи не доводилося дрючити заміжню жінку. Але ти все одно зможеш здогадатися, що буде з дружиною Бельмана та його дітьми, коли всі побачать скандальні заголовки.
— А як ти познайомилася з Бельманом? Ти хочеш сказати мені, що цей трикутник між тобою, Густо та Бельманом виник абсолютно випадково?
— А як, на твою думку, знайомляться люди з владних кабінетів, Харрі? Поглянь довкола себе. Поглянь, хто прийшов на цю вечірку. Всі знають, що Бельман невдовзі стане шефом поліції Осло.
— І що ти отримаєш високу посаду в міськраді?
— Ми з ним познайомилися на якійсь прем’єрі чи презентації — точно не пам’ятаю. Отак воно й було. Можеш сам зателефонувати Мікаелю й спитати, чи це правда. Але краще не сьогодні, бо він зараз проводить вкрай дорогоцінні і такі рідкісні хвилини в лоні своєї родини. Оце... оце, власне, і все.
Оце і все. Харрі витріщився на неї.
— А як же Трульс Бернтсен?
— Хто?
— Він же їхній спалювач, еге ж? Хто послав його до готелю «Леон» зайнятися мною? Ти? Чи Дубай?
— Що ти таке верзеш?!
Харрі зрозумів. Вона дійсно й гадки не мала, ким насправді є Трульс Бернтсен.
Ізабель Скоєн почала сміятися.
— Харрі, та не побивайся ти так!
Він міг би зараз сидіти в літаку, що прямував до Бангкоку. До нового життя.
Він повернувся і зібрався йти.
— Харрі, стривай.
Він обернувся. Ізабель прихилилася до дверей кабінки і задрала догори спідницю. Так високо, що Харрі побачив кінці панчіх та пояс з підтяжками. Пасмо русявого волосся впало їй на лоба.
— Тепер, коли увесь туалет опинився виключно у нашому розпорядженні...
Харрі зустрівся з нею очима. Вони були замріяні й затуманені. Не алкоголем, не пристрастю, а чимось іншим. Невже вона плаче? Жорстка, самотня Ізабель Скоєн, яка потайки сама себе зневажає? Ну то й що? Вона була ще однією лихою особою, ладною зруйнувати життя інших людей заради того, що вона вважала належним собі по праву: бути коханою.
Двері туалету ще довго гойдалися туди-сюди, коли Харрі вийшов, тернувшись об їхній гумовий ущільнювач. І пішов геть усе швидше і швидше, наче актор, що виходить на сцену під фінальний вибух аплодисментів.