— Схоже, ви змерзли, — посміхнулася Вігдіс А.
Трульс не знав, що означало «А», але саме так і було написано під дзвінком на її дверях: «Вігдіс А». Йому захотілося щосили вдарити її хуком справа. І не слід боятися, що він пошкодить при цьому кісточки пальців — он які у неї щоки товсті! Наче в хом’яка! А може, встромити їй прутня? Чи, може, спершу вдарити, а вже потім прутня встромити?
Трульс знав, чому він такий злий. Через мобільний телефон.
Коли він, нарешті, змусив «Теленор» відстежувати телефон Харрі Холе, вони виявили, що він перебуває в центрі міста, якщо точніше — то побіля станції «Осло». Мабуть, немає в Осло іншого місця, де було б так багато людей: як оселедців у банці, і вдень, і вночі. І десятки поліцейських подалися туди на пошуки Холе. Шукали його кілька годин. Абсолютно безрезультатно. Нарешті один новачок-полісмен запропонував банальну ідею: синхронізувати їхні годинники, розосередитися по району, і тоді один із них набиратиме номер Холе кожні п’ятнадцять хвилин. І якщо хтось із них у цей момент почує, як задзвонить телефон, чи побачить, як хтось починає розмову, то нехай біжить стрімголов — об’єкт їхнього пошуку десь поруч. Сказано — зроблено. І вони знайшли телефон — у кишені одного наркомана, який дрімав на східцях біля Центрального вокзалу. Він сказав, що телефон «подарував» йому один чувак у «Сторожовій Вежі».
Ліфт зупинився.
— Добраніч, — промимрив Трульс і вийшов.
Почув, як двері за ним зачинилися і ліфт рушив знову.
Спочатку поїм котлет, а потім — DVD. Спершу — «Шалений та швидкий», хоча фільм, чесно кажучи, гівняний, окрім перших двох серій хіба що. Або «Трансформери». Подивитися Меган Фокс, а потім смачно подрочити.
Раптом він почув, як вона дихає. Напевне, вийшла з ліфту разом із ним. От сука! Що ж, доведеться з нею сьогодні переспати. Трульс посміхнувся і повернув голову. Але голова у щось вперлася. Щось тверде й холодне. Трульс Бернтсен напружив зір, наводячи різкість. То було дуло пістолета.
— Дуже вдячний, — почувся знайомий голос. — Я із задоволенням зайду.
Трульс Бернтсен сів у крісло, витріщаючись у дуло власного пістолета.
Він знайшов його. І навпаки.
— Знову зустріч за екстремальних обставин, — сказав Харрі Холе. Він пересунув цигарку в куток рота так, щоби її дим не потрапляв йому в очі.
Трульс не відповів.
— Знаєш, чому я визнав за краще скористатися твоїм пістолетом? — спитав Харрі, поплескавши мисливську гвинтівку, що лежала у нього на колінах.
Трульс і далі продовжував сидіти, мов води у рота набравши.
Харрі Холе нахилився вперед. І тепер Трульс почув оте — запах алкоголю. Чорт, та цей тип п’яний! Йому вже доводилося чути, що витворяв Харрі Холе в тверезому стані, а чого ж чекати від нього тепер, коли він забухав?!
— Трульсе Бернтсене, ти — спалювач. І ось — доказ.
Він видобув картку посвідчення особи з гаманця, який витягнув у Трульса разом із пістолетом.
— Томас Лундер? Чи це, бува, не той чоловік, що забрав дурман з «Гардермоена»?
— Що тобі треба? — спитав Трульс, заплющуючи очі і вмощуючись у кріслі. Котлети й DVD доведеться відкласти.
— Я хочу знати, який зв’язок існує між тобою, Дубаєм, Ізабель Скоєн та Мікаелем Бельманом.
Трульс аж у кріслі підстрибнув. Мікаель? Який у чорта стосунок має до цього Мікаель? І Ізабель Скоєн? Хіба ж вона не політик?
— Поняття не маю...
Він побачив, як Харрі звів курок пістолета.
— Обережніше, Холе! Курок значно чутливіший, ніж ти гадаєш! Це...
Та ударник продовжував підніматися.
— Стривай, стривай, заради Бога! — Трульс Бернтсен покрутив у пересохлому роті язиком, шукаючи слини, щоби змастити його. — Я не знаю нічого про Бельмана чи Скоєн, але Дубай...
— Що Дубай?
— Я можу розповісти тобі про нього.
— Що ти можеш мені про нього розповісти?
Трульс Бернтсен глибоко вдихнув і затамував подих. А потім зі стогоном видихнув:
— Усе.
39
Троє очей дивилися на Трульса Бернтсена. Двоє зі світло-блакитною, промитою алкоголем райдужною оболонкою. І кругле, чорне, яке було дулом його власного пістолета «Steyr». Чоловік, що тримав пістолет, скоріше лежав, аніж сидів у кріслі, випроставши на килим свої довгі ноги. Хрипким голосом він сказав:
— Розкажи мені, Бернтсене. Розкажи про Дубая.
Трульс двічі кахикнув. Чорт, горло пересохло.
— Якось вночі мені подзвонили в двері. Я взяв переговорний пристрій, і незнайомий голос сказав, що хотів би зі мною переговорити. Спочатку я не хотів його впускати, але він назвав одне ім’я... і... ну...
Трульс Бернтсен підпер свою масивну щелепу великим і вказівним пальцями.
Його співрозмовник мовчки чекав.
— Був один прикрий інцидент, про котрий, як я гадав, не знав ніхто.
— А конкретно?
— Та один затриманий. Його треба було навчити гарних манер. Я не думав, що хтось знав, що то саме я... вчив його.
— Було завдано фізичних травм?
— Батьки хотіли подати до суду, але хлопець не зміг упізнати мене серед кількох вишикуваних перед ним співробітників. Напевне, я пошкодив йому оптичний нерв. Що ж, нема лиха без добра, еге ж? — Трульс нервово розсміявся своїм схожим на гарчання сміхом, а потім швидко замовк. — А отой чоловік, що стояв у мене під дверима, він про це знав. Сказав, що я маю певний талант залишатися непоміченим і виходити сухим із води і що він готовий платити такому чоловікові, як я. Він розмовляв норвезькою, але з легким акцентом. Усе, що він мені казав, звучало досить солідно й пристойно. Тому я впустив його.
— До тебе приходив Дубай?
— Так. Він був сам. Старий в елегантному, але старомодному костюмі. Жилетка. Капелюх та рукавички. Сказав, що йому від мене треба. І що за це платитиме. Дуже обережний тип. Сказав, що більше не хотів би зустрічатися тет-а-тет; жодних телефонних дзвінків, листів електронною поштою — нічого з того, що можна відстежити. І це мене влаштовувало цілком і повністю.
— Як ви організовували роботу?
— Робочі завдання писалися на надгробку. Він пояснив мені, де той надгробок.
— І де ж?
— На цвинтарі Гамлебюен. Там я і гроші отримував.
— Розкажи мені про Дубая. Хто він?
Трульс Бернтсен втупився перед собою поглядом, намагаючись зважити всі плюси й мінуси непростого рівняння. І наслідки.
— Чого ти чекаєш, Бернтсене? Ти ж казав, що можеш розповісти мені про Дубая все.
— А ти усвідомлюєш, чим я ризикую, розповідаючи...
— Коли я тебе бачив минулого разу, двоє дубайських хлопців намагалися нашпигувати тебе свинцем. Тому навіть і без пістолета, який зараз націлений на тебе, ти вже опинився у глибокій дупі, Бернтсене. Кажи — хто він?
Очі Харрі Холе всвердлилися в нього. Трульсу здалося, що він бачить його наскрізь. А тут іще ударник пістолета знову почав підніматися догори, значно спрощуючи рівняння, яке перед ним постало.
— Добре, добре, — сказав Бернтсен, піднімаючи руки долонями догори. — Його звуть не Дубай. Його прозвали так через те, що його товкачі носять футболки з рекламою авіалінії, яка здійснює рейси у ті краї. В Аравію.
— Маєш десять секунд, щоби повідомити мені те, до чого я не здогадався сам.
— Стривай, стривай, я ж до того й веду! Його звуть Рудольф Асаєв. Він — росіянин, його батьки були дисидентами-інтелігентами і політичними біженцями — принаймні так він заявив на суді. Він жив у багатьох країнах і розмовляє багатьма мовами — приблизно сімома. Прибув до Норвегії в сімдесятих і у торгівлі гашишем був одним з першопрохідців, якщо так можна висловитися. Він сидів тишком-нишком, не висовуючись, але в 1980-х роках його здав один зі своїх. У ті часи за ввезення й продаж наркотиків давали такий самий тюремний термін, як і за державну зраду. Тому йому випала довга відсидка. Після звільнення він перебрався до Швеції, де переключився на героїн.
— Термін ув’язнення майже той самий, але коефіцієнт прибутку значно вищий.