А з цього стріляли не так давно. Він перевірив магазин. Вісімнадцять патронів. Двох бракує. Сумнівів у Харрі не лишилося.
Це було знаряддя вбивства.
Коли Харрі увійшов до іграшкової крамниці на вулиці Сторгата, до вильоту залишалося ще дванадцять годин.
У крамниці Харрі запропонували два різних комплекти для зняття відбитків пальців. Він вибрав дорожчий, зі збільшувальним склом, світлодіодом, м’якою щіточкою, порошком для опудрювання трьох різних кольорів, липкою стрічкою для зняття відбитків та альбомом для зберігання сімейних відбитків пальців.
— Для мого сина, — пояснив Харрі, коли розплачувався.
Дівчина за касовим апаратом зобразила рутинну посмішку.
Він повернувся на Гаусманнс-гате і заходився працювати, користуючись сміховинно маленьким світлодіодом для пошуку відбитків та посипаючи їх порошком із одної з мініатюрних баночок. Щіточка була така крихітна, що Харрі відчув себе Гуллівером.
На руків’ї пістолета були відбитки. Був також чіткий відбиток, здогадно великого пальця, на штокові шприца, де виднілися також якісь темні цятки, які могли бути чим завгодно, але Харрі припустив, що то — рештки пороху.
Зібравши всі відбитки на липкій стрічці, Харрі порівняв їх. Одна й та сама особа тримала шприц і пістолет. Харрі перевірив стіни та підлогу біля матраців, але знайшов вельми мало відбитків, і жоден з них не співпадав з відбитками на пістолеті.
Він розкрив свою брезентову валізу та її внутрішню кишеню, дістав вміст і поклав на кухонний стіл. Увімкнув світлодіод.
Поглянув на годинника. До вильоту — одинадцять годин. Ціла купа часу в його розпорядженні.
Була друга година, і Ганс Крістіан, увійшовши до ресторану «Шрьодер», мав химерний вигляд людини, яка була тут явно не в своїй тарілці.
Харрі сидів у кутку біля вікна за своїм улюбленим столиком.
Ганс Крістіан сів поруч.
— Добрий? — спитав він, кивнувши на горнятко кави біля Харрі.
Харрі похитав головою.
— Дякую, що прийшов.
— Нема за що. Субота — вихідний день. Вихідний, і нема чим зайнятися. Що сталося?
— Олег може повернутися додому.
Обличчя адвоката просіяло.
— Це означає, що...
— ...що ті, хто міг становити для нього загрозу, зникли.
— Зникли?
— Так. А він далеко?
— Двадцять хвилин їзди від міста. У Ніттедалі. Що ти маєш на увазі, говорячи «зникли»?
Харрі підняв горнятко з кавою.
— А ти впевнений, що тобі це треба знати, Гансе Крістіане?
Правник окинув Харрі уважним поглядом.
— Це також означає, що ти й справу розкрив?
Харрі не відповів.
Ганс Крістіан подався вперед.
— Ти що, знаєш, хто вбив Густо?
— Угу.
— А як ти про це дізнався?
— Кілька ідентичних відбитків пальців.
— І хто ж?..
— Неважливо. Але я сьогодні їду, тому хотілося б попрощатися з Олегом.
Ганс Крістіан посміхнувся. То була зболена посмішка, та все одно посмішка.
— Ти хотів сказати: «Ми з Ракель сьогодні їдемо»?
Харрі покрутив свою чашку кави.
— Значить, вона сказала тобі?
— Ми разом пообідали. Я погодився потурбуватися про Олега кілька днів. Наскільки я розумію, з Гонконга приїдуть якісь чоловіки, щоби його забрати. Хтось із твоїх людей. Але я, напевне, щось не второпав, бо чомусь гадав, що ти вже в Бангкоку.
— Мені довелося затриматися. Я хочу про дещо тебе попрохати...
— Вона сказала більше. Сказала, що ти зробив їй пропозицію.
— Що?
— Ну, в твоєму стилі, ясна річ.
— І що ж...
— І вона сказала, що подумає.
Харрі підняв руку. Далі він слухати не хотів.
— Висновком її роздумів стало «ні», Харрі.
Харрі полегшено зітхнув.
— От і добре.
— А потім Ракель кинула керуватися думками, а натомість почала керуватися почуттями. За її ж словами.
— Гансе Крістіане...
— І зробила остаточний висновок: «так».
— Ось послухай, Гансе Крістіане.
— Ти що, не почув? Вона хоче вийти за тебе заміж! Ну й пощастило ж тобі, бовдуре! — Обличчя Ганса Крістіана наче радістю сіяло, але Харрі знав, що то палає відчай. — Сказала, що хоче бути з тобою до скону. — Його кадик скакав угору-вниз, а голос перемежовувався від фальцету до хрипоти. — Сказала, що жити з тобою буде страшенно важко, що це — майже катастрофа. Що в кращому випадку це буде життя так собі, середньої паршивості. Але водночас це буде фантастичне життя.
Харрі знав, що Ганс Крістіан цитує її слово в слово. Знав, чому він це робить. Тому, що кожне слово було випалене в його серці.
— Ти сильно її кохаєш? — спитав Харрі.
— Я...
— Чи кохаєш ти її достатньо сильно, щоби піклуватися про неї та Олега всю решту її життя?
— Що?
— Відповідай.
— Так, звісно, але...
— Присягнися.
— Харрі.
— Присягнися, кажу тобі.
— Я... Я присягаюся. Але це нічого не змінює.
Харрі скептично посміхнувся.
— Маєш рацію. Ніщо не міняється. І ніщо не може змінитися. Ніколи. Ріка тече тим самим руслом, чорт забирай.
— Це не має сенсу. Я не розумію, до чого ти хилиш.
— Зрозумієш, — відказав Харрі. — І вона зрозуміє.
— Але ж... Ви кохаєте одне одного. Вона так і сказала. Ти — її кохання на все життя, Харрі.
— А вона — моє кохання на все життя. Завжди була. І завжди буде.
Ганс Крістіан поглянув на Харрі із сумішшю спантеличення і чогось, що віддалено нагадувало симпатію.
— Однак ти не хочеш бути з нею?
— Мені її ніхто не замінить. Але я не певен, що залишуся тут надовго. Якщо не залишуся, то ти вже мені пообіцяв потурбуватися про неї.
Ганс Крістіан пирхнув.
— Тобі не здається, що ти висловлюєшся дещо мелодраматично, Харрі? Я навіть не знаю, чи захоче вона бути зі мною.
— Переконай її. — Біль у шиї дедалі більше заважав йому дихати. — Обіцяєш?
Ганс Крістіан кивнув і сказав:
— Обіцяю.
Харрі завагався. А потім простягнув руку.
Вони обмінялися рукостисканням.
— Ти — добрий чоловік, Гансе Крістіане. Я зберіг тебе під літерою «Г». — Харрі підняв свій мобільний. — Замість Гальворсена.
— Хто це?
— Та один колишній колега, з яким, сподіваюся, ми ще зустрінемося. А зараз я маю йти.
— Що ти збираєшся робити?
— Піду зустрінуся з убивцею Густо.
У кінцевому підсумку це було, попри все, вельми просте рішення.
Я сидів на брудному матраці, дзвонячи по телефону, і серце моє стрибало, як навіжене. Я сподівався, що він відповість на дзвінок, але водночас сподівався, що не відповість. Я вже хотів був кинути телефонувати, як він відповів, і я почув голос свого прийомного брата, голос чіткий, але немов позбавлений життя:
— Штайн слухає.
Час від часу мені вже спадало на думку — яким же доречним є це ім’я. Штайн. Камінь. Непроникна поверхня, тверде наче криця осердя. Байдужий, похмурий, важкий. Але навіть камені мають власну слабку точку, місце, в яке варто легенько цюкнути молоточком, і вони розсипаються на друзки. У випадку зі Штайном зробити це було надзвичайно легко.
Я прокашлявся.
— Це — Густо. Я знаю, де зараз Ірен.
Я відчув легкий подих. Штайн завжди мав легкий подих.
Він міг безперервно бігати годинами, йому майже не треба було кисню. Хлібом не годуй, а побігати дай.
— Де?
— В тім-то й річ, — відповів я. — Я знаю де, але тобі доведеться заплатити мені, щоби дізнатися.
— Чому?
— Бо мені треба.
Я відчув хвилю жару. Ні, не жару, а холоду. Я фізично відчував його ненависть. Почув, як він ковтнув слину.
— Скі...
— П’ять тисяч.
— Добре.
— Десять.
— Ти щойно сказав п’ять.
От сука.
— Але вони потрібні мені терміново, — додав я, хоча знав, що він уже збирається.
— Гаразд. Ти де?
— Гаусманнс-гате, 92. Замок на дверях зламаний. Другий поверх.
— Я вже йду. А ти нікуди не йди.
Кудись піти? А куди мені йти? Я взяв з попільниці у вітальні кілька бичків, підкурив і всівся на кухні посеред оглушливої полуденної тиші. От зараза, тут так жарко. Щось зашерехтіло. Я прослідкував, звідки йде шум. Знову пацюк біжить під стіною. Він вибрався з-за плити. Там у нього схованка.