— Вірно. А чому він там опинився?
— Не знаю.
— А ти спробуй здогадатися.
Мені подумалося, що в минулому житті старий, мабуть, був набридливим і нецікавим учителем. Та як би там не було, я відповів:
— Він щось рознюхав.
Дідок повільно похитав головою.
— Він довідався, де я живу. Знав, що не має підстав для отримання ордера на обшук. А після арешту Лос-Лобос та недавньої конфіскації на Альнабрю він інтуїтивно відчув, що ніколи не дістане ордера на обшук, хоч які б вагомі докази не наводив своєму начальству… — Старий вишкірився посмішкою. — Ми дали йому попередження, яке, на нашу думку, мало його зупинити.
— Навіть так?
— Поліцаї типу Чоловіка-берета покладаються на своє фальшиве посвідчення. Гадають, що неможливо дізнатися, ким вони є насправді. Де мешкає їхня родина. Але все це можна знайти в поліцейських архівах — якщо мати правильні паролі і відповідний допуск. І ти все це маєш, якщо працюєш на високій посаді у відділі боротьби з організованою злочинністю. Як ти гадаєш, в який спосіб ми його попередили?
Я відповів відразу ж, не замислюючись:
— Замочили його дітей?
Обличчя старого затьмарилося.
— Ну, ми ж не потвори якісь, Густо.
— Вибачте.
— До того ж, дітей він не мав, — зауважив дідок і зачахкав-закахикав своїм сміхом. — Але мав сестру. А може, то була просто прийомна сестра. Хтозна…
Я кивнув. Неможливо було сказати, бреше він чи ні.
— Ми сказали йому, що спочатку її зґвалтують, а потім прикінчать, щоби вона не мучилася своєю ганьбою. Але я хибно його оцінив. Замість турбуватися про своїх родичів, він пішов у наступ. Дуже самотній, але відчайдушний наступ. Минулої ночі він примудрився вдертися сюди. Ми були до цього неготові. Мабуть, цей поліцай дуже любив свою сестру. Він був озброєний. Я пішов до льоху, а він подався слідом. І помер. — Старий нахилив голову. — Як ти гадаєш: від чого?
— З його рота витікала вода. Потонув?
— Вірно. Але ж де потонув?
— Його сюди привезли зі ставка або з річки.
— Ні. Він вдерся сюди — і потонув. Як?
— Тоді я не знаю.
— А ти подумай! — Слова вдарили мене, мов батіг. — Якщо ти хочеш залишитися живим, то мусиш мати здатність думати і робити висновки з того, що бачиш. Оце і є реальне життя.
— Добре, добре, — сказав я і спробував поміркувати. — Льох — це насправді не льох, а тунель.
Старий схрестив на грудях руки.
— Ну і що?
— Він довший за вашу маєтність. І може мати вихід у поле.
— Ну то й що?
— Але ви казали, що вам належить і сусідня маєтність, тому, можливо, тунель тягнеться туди.
Дідок задоволено посміхнувся.
— Здогадайся, скільки років цьому тунелю?
— Багато. Бо його стіни вкриті мохом.
— То водорості, а не мох. Після того, як члени Опору вчинили чотири невдалих спроби замаху на його життя, шеф гестапо наказав збудувати тунель. Їм вдалося зберегти його в таємниці. Коли Райнгард приїздив увечері додому, він входив крізь парадні двері так, щоби всі бачили. Вмикав світло, а потім йшов через тунель до своєї справжньої домівки по сусідству, а того німецького лейтенанта, котрий, як усі гадали, жив там, він присилав сюди. І той лейтенант походжав по будинку, інколи підходив достатньо близько до вікна, маючи на собі таку ж саму форму, як і його гестапівський шеф.
— Тобто він був як принада. Пастка.
— Вірно.
— А чому ви мені все це кажете?
— Бо хочу, щоби ти знав, що таке реальне життя, Густо. Більшість людей у цій країні не відають, що це таке, не знають, скільки зусиль треба докласти, щоби вижити в реальному світі. Але я кажу тобі все це для того, аби ти пам’ятав, що я вірив тобі.
Старий поглянув на мене так, наче сказав щось вкрай важливе. Я вдав, що розумію його, бо мені дуже додому хотілося. Можливо, він це помітив.
— Приємно було тебе побачити, Густо. Андрій відвезе вас обох додому.
Коли авто проїздило повз університет, там, у студмістечку, напевне, відбувалася якась студентська здибанка. Ми почули, як гримлять гітари якоїсь рок-групи на відкритій сцені. Назустріч нам по Бліндернвеєн линув потік молоді. Щасливі обличчя з виразом очікування, наче їм щось пообіцяли — блискуче майбутнє чи щось типу того.
— Що це? — спитав Олег, чиї очі й досі були зав’язані.
— Це, — відповів я, — нереальне життя.
— І ти й гадки не маєш, як він потонув? — спитав Харрі.
— Ні, — відповів Олег. Його ноги згиналися-розгиналися ще швидше, все тіло його вібрувало.
— Ну гаразд, тобі зав’язали очі, але розкажи мені все, що можеш пригадати про поїздку до того будинку й назад. Усі шуми. Наприклад, ти чув поїзд або трамвай, коли виходив з авто?