Те, що Ракель без помітної іронії називала «музикою в стилі Харрі», зберігалося у неї на окремій полиці.
— Я хочу, щоби ти перечитала всі назви, — попросив він її.
— Ти жартуєш?
— Пізніше поясню.
— Гаразд, перший — «Aztec Camera».
— А ти…
— Так, я розклала їх за абеткою, — трохи зніяковіло пояснила Ракель.
— Класно.
— Це ж «Харрі-музика». І це — твої диски. Ну що, продовжувати?
Через двадцять хвилин вони дійшли до «Wilco», але у Харрі так і не з’явилося жодної асоціації. Ракель глибоко зітхнула, але продовжила:
— «Як ти прокинешся уранці і себе відчуєш старим»…
— Гм. Ні, не воно.
— «Summerteeth».
— Ні, давай наступне.
— «В майбутньому столітті».
— Стоп!
Ракель зупинилася.
Харрі засміявся.
— Що тут смішного? — спитала Ракель.
— Хор у «Summerteeth». Він співає таке: «…Це лиш сон, і він завжди той самий…»
— Звучить якось непереконливо, Харрі. Не вражає.
— Ні, вражає! Я хочу сказати, що в оригіналі це звучить вражаюче. Настільки класно, що я навіть декілька разів Олегу ставив. А йому почулося: «Це лиш сон, який бачить Гонсалес…» — Харрі знову розсміявся. І почав наспівувати: — «Це лиш сон, який бачить Гонсалес…»
— Харрі, припини, будь ласка…
— Гаразд. Чи не увімкнеш ти комп’ютер Олега, щоби знайти мені дещо в Інтернеті?
— Що саме?
— Погугли групу «Wilco» і знайди їхню веб-сторінку. Подивися, чи мали вони якісь концерти в Осло цього року. А якщо мали, то де конкретно.
— Мали. Один, — сказала вона трохи згодом. І сказала де.
— Дякую, — відповів Харрі.
— Знову в тебе отой голос прорізався.
— Який голос?
— Збуджений хлопчачий голос.
Наче ворожа армада, о четвертій на Осло та фіорд накотилися зловісні сталево-сірі хмари. Харрі звернув до Фрогнер-парку і зупинився на Торвальд Еріксенс Вей. Тричі — безуспішно — набравши телефон Бельмана, він зателефонував до управління поліції, і йому сказали, що Бельман поїхав з роботи рано, щоби потренуватися зі своїм сином у Тенісному клубі Осло.
Харрі окинув поглядом хмари. А потім увійшов і окинув поглядом комплекс Тенісного клубу Осло.
Прекрасна клубна роздягальня, ґрунтові корти, корти з твердим покриттям і навіть центральний корт з трибунами. Однак використовувалися лише два корти з дванадцяти. Бо в Норвегії, в основному, грали у футбол та бігали на лижах. А якщо хтось заявляв, що грає в теніс, то це викликало плітки та підозрілі погляди.
Харрі знайшов Бельмана на ґрунтовому корті. Він витягував з кошика м’ячики і легенько бив їх хлопцеві, який, мабуть, відпрацьовував перехресні удари закритою ракеткою; втім, важко було сказати, що він відпрацьовував, бо м’ячі стрибали по всьому корту.
Харрі увійшов крізь хвіртку на корт і став позаду Бельмана.
— Схоже, йому важко, але він старається, — мовив Харрі, виймаючи пачку цигарок.
— Привіт, Харрі, — сказав Бельман, не зупиняючись і не зводячи очей з хлопця. — Він прогресує.
— Ви чимось схожі. Це не…
— Так, він — мій син. Філіп. Йому десять.
— Час летить. Талановитий малий?
— Він трохи має від батька, але я маю мотивацію і віру, а його увесь час треба підганяти.
— Зараз на таке дивляться косо. Є навіть закон про насильство над дітьми.
— Ми хочемо, щоби нашим дітям було якнайкраще, Харрі, але, надмірно піклуючись про них, робимо їм погану послугу. Воруши ногами, Філіпе!
— Ти перевірив отого Мартіна Прана?
— Прана?
— Горбуна з Радієвого шпиталю.
— А, дійсно — внутрішній інстинкт. Так і ні. Тобто так, я перевірив його. І ні — ми на нього нічого не маємо. Абсолютно нічого.
— Гм. У мене тут виникла думка попросити тебе ще про дещо.
— Неправильно! Що ти робиш, Філіпе?!
— Ордер на ексгумацію Густо Ганссена, щоби відправити на аналіз кров, що була у нього під нігтями.
Бельман, нарешті, одвів погляд від свого сина, щоби поглянути, чи Харрі, бува, не жартує.
— Існує досить правдоподібне зізнання, Харрі. Можу сказати з великою мірою впевненості, що ордер на ексгумацію не видадуть.
— Густо дійсно мав під нігтями кров. Але її зразок зник, так і не потрапивши до лабораторії для аналізу.
— Таке трапляється.
— Дуже рідко.