— П’ятдесят тисяч євро?
— Так, а що?
Трульс поглянув на свій годинник. У своєму розпорядженні він мав трохи більше одинадцяти годин.
— А звідки ви знаєте, що він буде у своєму номері опівночі?
— Бо він знає, що ми приїдемо.
— Що? Ви, мабуть, хотіли сказати, що він не знає, що ви приїдете?
Голос позаду нього розсміявся. Сміх Дубая був схожий на гуркіт двигуна на дерев’яному моторному човні. Чах-чах-чах.
31
Була четверта година, і Харрі стояв під душем на вісімнадцятому поверсі готелю «Реддісон Плаза». Він сподівався, що липка стрічка протримається в гарячій воді — вона хоч трохи, але вгамовувала біль. Коли йому видавали ключа від номера 1937, у його голові промайнула якась смутна асоціація. Рік народження короля, роман Кестлера «Сліпуча темрява» про Великий терор в СРСР, символічний збіг цифр і таке інше. Харрі не вірив у символізм. А вірив у здатність людського розуму знаходити схожі схеми. Навіть там, де їх не було. Саме через це він, як детектив, завжди був великим скептиком. Він сумнівався й шукав, шукав і сумнівався. Бачив схожі схеми, але сумнівався у чиїйсь провині. Або навпаки.
Харрі почув, як пискнув телефон. Цей писк був тихий і приємний, але чутний. Звук дорогого готелю. Він вимкнув душ, підійшов до ліжка і підняв слухавку.
— Там вас жінка питає, — сказала адміністраторка. — Ракель Фауске… Вибачте, будь ласка, вона каже, що не Фауске, а Фауке. Вона щось хоче вам передати.
— Проведіть її до ліфта і пришліть сюди, — відповів Харрі.
Він окинув скептичним поглядом свій костюм, що висів у гардеробі. Костюм мав такий вигляд, наче пройшов через дві світові війни. Харрі відчинив двері й обмотав свій поперек широким рушником. А потім сів на ліжко й прислухався. Почув, як дзенькнув ліфт, а потім — її кроки. Він і досі міг їх розпізнати. Впевнені, але короткі кроки, часті, наче на ній була дуже тісна спідниця. Харрі на мить заплющив очі, а коли розплющив, то вона вже стояла перед ним.
— Привіт, голий чоловіче, — посміхнулася вона, опускаючи торби на підлогу, а себе — на ліжко поруч із ним. — А це що таке? — спитала Ракель, провівши пальцем по липкій стрічці.
— Це — просто імпровізований пластир, — пояснив він. — Не треба тобі було приходити сюди особисто.
— Я знаю, — сказала Ракель. — Але я не змогла знайти нічого з твоєї одежі. Напевне, вона загубилася під час переїзду до Амстердама.
«Не загубилася. Її просто викинули, — подумав Харрі. — І правильно зробили».
— Але потім я поговорила з Гансом Крістіаном, і він сказав, що у нього в шафі є повно речей, які він не носить. Не зовсім у твоєму стилі, але ви маєте приблизно однакові розміри.
Ракель розкрила торби, і Харрі з жахом дивився, як вона видобула звідти сорочку «Lakoste», четверо відпрасованих трусів, джинси «Армані» з напрасованою стрілкою, джемпер, куртку «Timberland», дві сорочки із зображеннями гравців у поло і навіть м’які черевики з коричневої шкіри.
Ракель почала розвішувати речі в гардеробі, і Харрі встав, щоби їй допомогти. Вона поглянула на нього збоку, посміхнулася і заправила за вухо пасмо волосся.
— Ти все одно не купив би собі жодної нової речі, допоки цей костюм не перетворився б на тобі на лахміття. Я вірно кажу?
— Не зовсім, — відповів Харрі, пересуваючи вішалки. Одіж була незнайома, але від неї йшов слабкий знайомий аромат. — Мушу зізнатися, що я подумував купити нову сорочку та, можливо, ще й труси.
— А ти що, не маєш чистих трусів?
Харрі скептично поглянув на неї.
— Дай визначення слову «чисті».
— Харрі! — Вона жартівливо ляснула його по плечу.
— Ти гориш, — сказала вона. — Гориш, наче в тебе лихоманка. Ти впевнений, що те, що ти закрив своїм так званим пластиром, не інфікувалося?
Харрі похитав головою, прекрасно знаючи з тупого пульсуючого болю, що рана таки дійсно інфікована і що в ній почалося запалення. Але зі свого багаторічного досвіду роботи в кримінальній поліції він знав ще дещо: поліція вже допитала бармена та завсідників бару «Нірвана» і тепер знає, що індивід, який убив нападника з ножем, залишив місце злочину з глибокими порізами шиї та підборіддя. І що поліція неодмінно попередить усіх лікарів у місті й встановить спостереження за пунктами невідкладної допомоги. А зараз був не час потрапляти до камери попереднього ув’язнення.
Ракель погладила йому плече — до шиї й назад. Погладила груди. І йому здалося, що Ракель має здатність прослуховувати його серце, що вона була як оті телевізори фірми «Pioneer», котрі припинили виробляти через те, що були вони надто якісні, і їхня якість проявлялася в недосяжній для конкурентів роздільності та неповторній глибині чорного кольору. Чорне на тих екранах було дійсно чорним.