Він стрибав угору-вниз, ляскаючи себе руками, але знав, що йому не вдасться як слід зігрітися.
Харрі повернувся до Квадратурен. Знайшов вільний стілець у «Пост кафе». Воно відчинялося раніше за інших, на чотири години раніше за «Шрьодера», де йому доводилося довго стояти в черзі зі спраглими до пива відвідувачами, допоки не випадала нагода купити собі щось віддалено схоже на сніданок.
Свій перший дзвінок він зробив Ракелі. І попросив її проглянути вхідну пошту на комп’ютері Олега.
— Там є щось від Бельмана, — сказала вона. — Схоже на список адрес.
— Добре, — сказав Харрі. — Переадресуй його Беаті Льон. — І дав Ракелі її електронну адресу.
Потім він послав текстове повідомлення Беаті, в якому повідомив, що послав їй список, і доїв свій сніданок. Після цього Харрі перебрався до ресторану «Stortorvets Gjestgiveri». Щойно йому подали там чашку добре завареної кави, як зателефонувала Беата.
— Я порівняла списки, які я скопіювала безпосередньо з патрульних машин, зі списком, який переслав мені ти. Що то за список?
— Його отримав Бельман і доправив мені. Мені хотілося побачити — правильний звіт йому надали чи підроблений.
— Ясно. Всі адреси, які я роздобула раніше, співпадають зі списком, який отримав ти і Бельман.
— Гм, — задумливо мугикнув Харрі. — А чи було яке-небудь патрульне авто, чий список ти не отримала?
— Що все це означає, Харрі?
— Це означає, що я намагаюся спонукати спалювача допомогти нам.
— Допомогти в чому?
— Вказати будинок, де живе Дубай.
Пауза.
— Подивлюся, чи зможу роздобути останній список, — сказала Беата.
— Дякую. Поговоримо пізніше.
— Стривай.
— Що?
— А хіба тобі не цікаво знати решту ДНК-профілю тої крові, що була під нігтями Густо?
35
Було літо, і я королював в Осло. Я отримав півкіло віоліну в обмін на Ірен і половину його продав на вулиці. То мав бути стартовий капітал для започаткування чогось великого, скажімо, для створення нової мережі, яка вивела б старого з гри. Втім, такий початок слід було відзначити — це перш за все. Малесеньку дрібку виручених грошей я витратив на придбання костюма, який пасував до черевиків, котрі подарувала мені Ізабель Скоєн. Я виглядав на мільйон долярів, і ніхто навіть бровою не повів, коли я увійшов до отого довбаного «Гранду» й спитав про номер люкс. Там ми й зупинилися. І відтоді гульки стали у нас цілодобовими. Хто був серед «нас», залежало від ситуації, склад постійно змінювався, бо самі знаєте: літо, Осло, хлопці, дівчата — все було, як у старі добрі деньки, хоча стан веселості вимагав уже солідніших доз медпрепарату. Навіть Олег ненадовго повеселішав. Виявилося, що я маю значно більше друзів, аніж мені пригадувалося, а дурман витрачався швидше, аніж я розраховував. Нас вигнали підсрачниками з «Гранду», і ми переселилися до «Крістіанії». Потім — до «Реддісона», що на Гольбергс плясс.
Звісно, це не могло тривати безкінечно, але жодна фігня у цьому світі не триває безкінечно.
Раз чи двічі я, виходячи з готелю, бачив чорний лімузин на протилежному боці вулиці, але є багато схожих автомобілів. Однак цей лімузин нікуди не їхав.
А потім настав той невідворотний день, коли у мене скінчилися гроші і мені не залишалося нічого іншого, як продати ще порцію дурману. Колись я зробив заначку в одній з комірчин на нижньому поверсі, де зберігалися швабри та віники, під черепицею стелі поза жмутом електричних дротів. Але чи пробовкнувся, коли був під кайфом, чи хтось піддивився, як я туди ходив. У всякому разі, ту заначку хтось cпер. Я залишився без стратегічного резерву.
І ми знову опинилися на стадії один. Однак з тією різницею, що ніякого «ми» вже не існувало. Настав час виписуватися з готелю. І починати день з уколу, який доводилося купляти на вулиці. Та коли я прийшов розраховуватися за номер, в якому ми мешкали понад два тижні, мені забракло аж п’ятнадцять тисяч.