— Але, як бачиш, я все одно тут.
— Я й досі не можу збагнути, як таке могло статися. Невже ти хочеш сказати, що після того, як тебе вдарило з обох боків потужними потоками, ти мав достатньо повітря у своїх легенях, щоби проплисти вісімдесят метрів у холодній як крига воді, та ще й повністю вдягненим?
— Ні.
— Ні? — Старий посміхнувся. Схоже, йому й справді було дуже цікаво.
— Ні. Я мав мало повітря у своїх легенях. Але достатньо, щоби проплисти сорок метрів.
— А потім?
— А потім мене врятували.
— Врятували? Хто ж?
— Отой чоловік, про якого ти сказав, що він дуже добрий — у глибині душі. — І Харрі підняв порожню пляшку віскі. — Мене врятував «Джим Бім».
— Тебе врятувало віскі?
— Пляшка віскі.
— Порожня пляшка віскі?
— Навпаки — повна пляшка.
Харрі встромив цигарку в куточок рота, відкрутив пробку і перехилив пляшку собі на голову.
— Пляшка, повна повітря.
Старий ошелешено поглянув на Харрі.
— Невже ти…
— Найбільшою проблемою після того, як я випустив у воду повітря з моїх легенів, було приставити рота до пляшки і нахилити її так, щоби шийка пляшки показувала вертикально вгору, аби я міг вдихнути повітря. Це — як уперше пірнути. Твоє тіло протестує. Бо тіло має обмежені знання про фізику і тому гадає, що воно всмокче воду й потоне. Тобі відомо, що людські легені вбирають у себе чотири літри повітря? Так-от — цілої пляшки повітря і трохи рішучості мені вистачило, щоби проплисти ще сорок метрів. — Полісмен поставив пляшку, витягнув з рота цигарку і скептично поглянув на неї. — Німцям слід було збудувати трохи довший тунель.
Харрі поглянув на старого. Побачив, як зморшкувате обличчя розкололося навпіл у ширину. Почувся сміх, схожий на чахкання моторного човна.
— Я так і знав, що ти — інакший, Харрі. Мені сказали, що ти повернешся до Осло, коли дізнаєшся про Олега. Тому я навів довідки. І тепер переконався, що чутки про тебе не були перебільшенням.
— Та отож, — сказав Харрі, поглядаючи на складені руки священика. Сів на край ліжка, зігнувши ноги напоготові і перенісши свою вагу на пальці так, що відчув ними тонкий нейлоновий шнурок під підошвами своїх черевиків. — А ти як, Рудольфе? У твоєму випадку чутки є перебільшенням чи ні?
— Які?
— Ну, наприклад, ті, що ти започаткував мережу збуту героїну в Ґетеборзі і там же убив полісмена.
— Схоже, сповідатися доводиться мені, а не тобі, еге ж?
— Хочу, щоби ти переклав тягар твоїх гріхів на Ісуса, перш ніж помреш.
Знову сміх: «Чах, чах, чах!»
— Добре сказано, Харрі! Добре сказано! Так, нам довелося ліквідувати його. Він був нашим спалювачем, і у мене з’явилися підозри, що він ненадійний. А я не міг дозволити собі ще одну ходку до тюрми. Бо її затхла сирість роз’їдає душу так само, як цвіль роз’їдає стіни. Кожного дня вона відгризає від тебе шматок. У в’язниці пожирається твоє людське єство, Харрі. Таке можна побажати лише найлютішому ворогу. — Рудольф Асаєв поглянув на Харрі. — Ворогу, якого я ненавиджу більше за все на світі.
— Ти знаєш, чому я повернувся до Осло. А який був твій резон? На мою думку, Швеція є не гіршим ринком, аніж Норвегія.
— Мій резон був таким самим, як і твій, Харрі.
— Таким самим?
Рудольф Асаєв затягнувся чорною цигаркою «Собраніє», а потім відповів:
— Та то я так. Не звертай уваги. Після вбивства поліція йшла за мною слід у слід. Дивно — як далеко від Швеції ти почуваєшся в Норвегії, незважаючи на географічну близькість.
— А коли ти повернувся, то став загадковим Дубаєм. Чоловіком, якого ніхто не бачив. Але про якого думали, що він витає ночами над містом, наче привид. Привид району Квадратурен.
— Мені довелося сидіти у підпіллі. Не лише з-за мого бізнесу, а й через те, що ім’я Рудольф Асаєв неодмінно викличе у поліції неприємні спогади.
— У сімдесятих та вісімдесятих наркомани-героїнщики мерли як мухи. Ви не забували згадати їх у своїх молитвах, пасторе?
Старий знизав плечима.
— Ніхто не гудить людей, які виробляють спортивні автомобілі, парашути для стрибків з висотних об’єктів, стрілецьку зброю та інші товари, які люди купляють заради розваги і які здатні відправити їх на той світ. Я постачаю те, що потрібно людям, я постачаю їм товар якісний та за ціною, яка дозволяє мені витримувати конкуренцію. Що клієнти роблять з товарами — це їхня особиста справа. Тобі ж відомо, що існують цілком повноцінні громадяни, які вживають опіати?
— Так, і я був одним із них. Різниця між тобою та виробником спортивних авто полягає в тім, що те, чим займаєшся ти, заборонено законом.