Харрі взяв на кухні крісло і сів на веранді. Сидів собі, а в обличчя йому світило сонце. Витягнув пачку «Собранія», запозичену в Рудольфа Асаєва, встромив у рота ідіотську чорну цигарку і підкурив. Може, полегшає. Потім набрав номер, який він так добре знав.
— Привіт, Ракель. Це я.
— Харрі? Я не впізнала твого номера.
— У мене новий телефон.
— Усе пройшло нормально?
— Так, — сказав Харрі і мимоволі посміхнувся, зачувши в її голосі радість. — Усе пройшло нормально.
— Там спекотно?
— Дуже спекотно. Світить сонце, і я збираюся снідати.
— Снідати? А хіба у вас там не четверта дня чи щось у такому дусі?
— Ну, часовий зсув і таке інше… — відповів Харрі. — У літаку не зміг заснути. Знайшов нам чудовий готель. На вулиці Сукхумвіт.
— Ти навіть не уявляєш, як мені хочеться зустрітися з тобою, Харрі.
— Я…
— Стривай, Харрі, я не жартую. Я всю ніч не спала, думаючи про нас. Ми зробили правильно. Тобто невдовзі ми переконаємося, чи правильно зробили. А правильним у нашому рішенні є те, що ми збираємося переконатися в його правильності. Господи, уявляєш, Харрі, — а якби я сказала «ні»?
— Ракель…
— Я кохаю тебе, Харрі. Дуже кохаю. Ти мене чуєш? Ти чуєш, яке це просте, але водночас дивовижне й фантастичне слово? Треба справді кохати, щоби воно мало яскравий та неповторний вигляд — як, скажімо, яскраво-червоне плаття. Я тебе кохаю. Звучить не надто емоційно?
Ракель засміялася. Харрі заплющив очі і відчув, як найпрекрасніше у світі сонце пестило його шкіру, а найпрекрасніший у світі сміх пестив його вуха.
— Харрі, ти мене чуєш?
— Воістину чую.
— Дивно. Здається, що ти десь близько.
— Гм. А я невдовзі й буду дуже близько, люба.
— Скажи ще раз.
— Що сказати?
— Люба.
— Люба.
— М-м-м-м.
Харрі відчув, що на чомусь сидить. На чомусь твердому, що лежало в задній кишені його брюк. Він витягнув його. Фальшива обручка заблищала на сонці, мов справжнє золото.
— Ракель, — сказав Харрі, погладжуючи кінчиком пальця чорну щербину. — А ти не бажаєш вийти заміж?
— Харрі, не дурій.
— А я й не дурію. Бо знаю, що тобі ніколи не спаде на думку вийти заміж за збирача боргів з Гонконга.
— А чом би й ні? А за кого, по-твоєму, мені ще прагнути вийти заміж?
— Ну, скажімо, за цивільну особу, колишнього працівника поліції, який читає в поліцейському коледжі лекції про те, як слід розкривати вбивства?
— Щось несхоже на жодного з моїх знайомих.
— Можливо, ти з ним невдовзі познайомишся. І він тебе здивує. Траплялися й химерніші випадки.
— Ти ж завжди казав мені, що люди не змінюються.
— Якщо я зараз кажу, що люди дійсно здатні змінюватися, то це є доказом того, що змінюватися — можна.
— Ти диви, який говіркий парубок!
— Припустімо, що я маю рацію — чисто гіпотетично. Люди здатні змінюватися. І дійсно можуть залишати своє минуле в минулому.
— Ти хочеш сказати, що суворим прискіпливим поглядом можна змусити до панічної втечі тих привидів, які переслідують тебе?
— То що скажеш?
— На що?
— На моє гіпотетичне питання про заміжжя?
— Це що, пропозиція така? Гіпотетична? По телефону?
— Ти дещо перебільшуєш. Я просто сиджу на сонці й розмовляю з чарівною жінкою.
— А я перериваю розмову.
Ракель відключилася, а Харрі, самовдоволено посміхнувшись та заплющивши очі, вмостився зручніше у кухонному кріслі. Зігрітий сонцем та позбавлений болю. Через чотирнадцять годин він побачить її. Харрі уявив собі вираз обличчя Ракелі, коли вона підійде до пункту пропуску в «Гардермоені» і побачить, що він сидить, чекаючи на неї. Уявив собі її обличчя в той момент, коли Осло залишиться далеко внизу під ними. Вона засне, і її голова ляже йому на плече.
Харрі лежав отак, доки не стало холодно. Він злегка розплющив одне око. Та то просто хмаринка зачепила своїм краєм сонце, і все.
Харрі знову склепив око.
Керуйся ненавистю. Коли старий це сказав, Харрі спершу подумав, що він мав на увазі керуватися своєю власною ненавистю й убити його. А що, коли Рудольф Асаєв мав на увазі щось інше? Він вимовив ці слова відразу ж після того, як Харрі спитав, хто убив Густо. Невже то була відповідь? Чи не хотів старий сказати, що коли Харрі керуватиметься ненавистю і йтиме по її слідах, то вона виведе його на вбивцю? В такому разі виникало відразу декілька кандидатур. Але хто мав найвагоміші підстави убити Густо? Звісно, що Ірен, але вона сиділа під замком у льосі, коли Густо убили.