— Була. Китаянка.
— Була? Вона що, померла? — спитала Ракель з грайливою усмішечкою. Йому здалося, що вона здатна витримати удар. Але все одно йому б хотілося, щоби Ракель виявила більше делікатності в цьому питанні.
— Жінка-бізнесмен із Шанхая. Вона турботливо плекає свою guanxi, тобто мережу корисних знайомств. Я є частиною тієї мережі, і та жінка інколи про мене згадує — коли їй треба. До того ж, вона має дуже багатого і дуже старого чоловіка-китайця.
— Іншими словами, ти з вигодою користаєшся її турботливою вдачею.
— Мені хотілося б, щоби це дійсно було так.
— Он як?
— У неї досить специфічні вимоги стосовно «де і коли». І «як». Наприклад, їй подобається…
— Досить! — сказала Ракель.
Харрі саркастично посміхнувся.
— Ти ж знаєш, я завжди мав слабкість до жінок, котрі знають, чого хочуть.
— Я ж сказала: досить!
— Повідомлення отримано.
Далі вони йшли мовчки. Аж поки Харрі, нарешті, не наважився вимовити слова, які витали довкола них у повітрі.
— А що ти можеш сказати про отого типа на ім’я Ганс Крістіан?
— Ганс Крістіан Сімонсен? Він — юрисконсульт Олега.
— Ніколи не чув про жодного Ганса Крістіана Сімонсена, коли займався розслідуванням убивств.
— Він — із цього району міста. Ми були однокурсниками в правничому вузі. Тому він запропонував свої послуги.
— Ти диви, сходиться.
Ракель розсміялася.
— Здається, він два-три рази запрошував мене на побачення, коли ми були студентами. А ще він хотів, щоби ми разом брали уроки джаз-танців.
— Боже борони!
Ракель знову розсміялася. Господи, як же він скучив за цим сміхом!
— Ти ж знаєш, я завжди мала слабкість до чоловіків, які знають, що їм треба, — підділа вона його.
— Угу, — сказав Харрі. — І що ж ті чоловіки для тебе зробили корисного?
Вона не відповіла. Їй і не треба було. Натомість між її широкими чорними бровами утворилася глибока задумлива зморшка. Харрі пригадав, як ніжно гладив ту зморшку пальцями кожного разу, коли її помічав.
— Інколи краще мати адвоката, відданого справі, аніж адвоката, настільки досвідченого, що результат він знає наперед.
— Ясно. Ти маєш на увазі такого юриста, який знає, що цю справу виграти неможливо?
— Ти хочеш сказати, що мені слід було найняти якогось старого занудливого роботягу?
— Зазвичай найкращі правники і бувають найбільш відданими справі.
— Це — дрібне нарковбивство, Харрі. Найкращі адвокати займаються більш престижними й перспективними справами.
— І що ж розповів Олег про те, що сталося, своєму відданому адвокату?
Ракель зітхнула.
— Сказав, що нічого не пам’ятає. І окрім цього він нікому й нічого не бажає говорити.
— І саме на цьому ти хочеш побудувати свій захист?
— Послухай-но, Ганс Крістіан — чудовий фахівець у своїй царині. Він знає, що треба робити і про що йдеться. Він консультується з найкращими спеціалістами. І він працює не покладаючи рук і вдень, і вночі — повір мені.
— Тобто, іншими словами, ти з вигодою користаєшся його турботливою вдачею?
Цього разу Ракель не розсміялася.
— Все дуже просто: я — мати. І готова зробити все, що буде потрібно.
Вони зупинилися на краю лісу і сіли на окремі стовбури ялин. Сонце на заході вже опустилося до вершечків дерев і висіло над ними, наче здута повітряна кулька в День незалежності.
— Звісно, я знаю, чому ти приїхав, — сказала Ракель. — Але що конкретно ти плануєш робити?
— Виявити на сто відсотків упевненості — винуватий Олег чи невинуватий.
— Чому?
Харрі знизав плечима.
— Тому, що я — детектив. І тому, що так влаштований наш людський мурашник. Нікого не можна засуджувати, допоки немає цілковитої впевненості. Допоки є сумніви.
— А ти маєш сумніви?
— Так, я маю сумніви.
— І це — єдине, із-за чого ти сюди приїхав?
Тіні ялин наповзли на них. Харрі у своєму лляному костюмі почав тремтіти: його термостат ще явно не встиг перелаштуватися на 59,9 градуса північної широти.
— Дивно, — мовив він. — Але з усього часу, який ми провели разом, мені важко пригадати хоч щось, окрім розрізнених моментів. Я пригадую тільки тоді, коли дивлюся на фото. Пригадую так, як зображено на фото. Навіть якщо я знаю, що це — неправда.
Він поглянув на неї. Ракель сиділа, підперши рукою підборіддя. В її звужених очах поблискувало сонце.
— Втім, може, саме тому ми й робимо знімки, — продовжив Харрі. — Щоби забезпечити фальшивий доказ на підтвердження фальшивої заяви про те, що ми були щасливі. Бо думка про те, що ми не були щасливими хоча б упродовж невеличкого періоду в нашому житті, є незносною. Дорослі наказують дітям посміхатися на фото, втягують їх у брехню, тому ми й посміхаємося, зображаючи щастя. Але Олег посміхався тільки тоді, коли йому хотілося; брехати він не міг, бо не мав такого «таланту». — Харрі обернувся до сонця, спіймав його останні промені, що простяглися, мов жовті пальці, поміж найвищими гілками на самісінькому вершечку кряжа. — На дверцятах його шафки у «Валле Говін» я знайшов фото, де ми зображені всі втрьох. І знаєш що, Ракель? На тому фото Олег посміхався.