Я кивнув.
— Значить, ви можете розбавити його всемеро чи ввосьмеро більше, аніж інші.
— Ми розбавляємо його, але менше за інших. І продаємо те, що можна назвати героїном. Ти знав про це раніше і саме тому швидко погодився на нижчий відсоток від реалізації. — Світло каміна блиснуло на його білих зубах. — Бо ти знаєш, що продаватимеш найкращий продукт в усьому місті й оборот у тебе буде втроє-вчетверо більшим, ніж коли б ти торгував борошном від Одіна. Ти знаєш це, бо кожного дня бачиш, як покупці проходять повз низку товкачів героїну і прямують до того…
— …хто носить футболку «Арсеналу».
— З першого ж дня покупці переконаються, що твій товар — найкращий, Густо.
А потім старий випроводив мене з кімнати.
Під час розмови він сидів, накинувши ковдру на коліна, і мені подумалося, що він — каліка, чи щось типу того, але він виявився навдивовижу моторним для свого похилого віку. Дідок зупинився на порозі, явно не бажаючи показувати своє обличчя назовні. Поклав руку мені на передпліччя, трохи вище ліктя. Легенько стиснув мій трицепс.
— Бувай, Густо. Невдовзі побачимося.
Я кивнув. І відчув, що йому потрібно щось іще. Я бачив, як ти працюєш. Сидів у лімузині й дивився на мене крізь затемнені вікна, наче я — якийсь довбаний Рембрандт. І тут я збагнув, що зараз можу отримати те, що бажаю.
— Я хочу, щоби розвідником у мене працювала моя прийомна сестра. І щоб чоловіком з наркотою у мене був Олег.
— Резонно. Що-небудь іще?
— Я хочу мати футболку з номером 23.
— Аршавін, — задоволено пробурмотів вищий з похоронної команди. — Росіянин. — Вочевидь, про Майкла Джордана він не чув ніколи.
— Побачимо, — захихикав старий. А потім подивився угору. — Зараз Андрій дещо тобі покаже, і ти зможеш починати. — Його рука й досі стискала мій трицепс, а посмішка старого наче прикипіла до його обличчя. Я перелякався. І одночасно відчув приплив збудження. Я був переляканий і збуджений, як мисливець за драконами острова Комодо.
Хлопці в чорному відвезли мене до безлюдної пристані для яхт в бухті Фрогнеркілен. Вони мали ключа до воріт, і ми поїхали поміж невеличкими суденцями, законсервованими на зиму. Біля одного причалу ми зупинилися і вийшли. Поки я стояв і вдивлявся в тиху темну воду, Андрій відкрив багажник.
— Ходи сюди, Аршавін.
Я підійшов і зазирнув у багажник.
На ньому й досі був собачий нашийник та арсенальська футболка. Біскен завжди був огидний, але побачивши те, що лежало в багажнику, я ледь не виригав. На його обличчі виднілися великі темні плями засохлої крові, одне вухо було наполовину відірване, а в одній очній впадині замість ока було щось схоже на рисову кашку. Коли я, нарешті, спромігся відірвати свій погляд від тієї кашки, то побачив маленький отвір на футболці над літерою «м» у слові «Емірати». Він був схожий на дірку від кулі.
— А що сталося? — спитався я, заїкаючись.
— Він розмовляв з отим поліцаєм у береті.
Я зрозумів, про кого йшлося. В районі Квадратурен часто рискав таємний агент поліції. Принаймні, так йому здавалося — що він таємний.
Андрій почекав, дав мені добре роздивитися труп, а потім спитав:
— Натяк зрозумів?
Я кивнув, не в силах відірватися від вибитого ока. На біса вони це зробили з ним?
— Петре, підсоби, — сказав Андрій.
Вони разом витягнули Біскена з багажника, зняли з нього арсенальську футболку і скинули його з краю причалу. Чорна вода беззвучно проковтнула його і зімкнула свої щелепи. Була людина — і немає.
Андрій кинув мені футболку.
— Тепер вона — твоя.
Я просунув палець у кульовий отвір. Перевернув футболку і поглянув на спину.
52. Бендтнер.
11
Була 6:30 ранку, п’ятнадцять хвилин до сходу сонця, якщо вірити останній сторінці газети «Афтенпостен». Торд Шульц склав газету і залишив її на сидінні біля себе. І знову поглянув через безлюдний вестибюль на вхідні двері.
— Зазвичай він приходить рано, — сказав охоронець за столиком.
Торд Шульц сів на світанку на поїзд до Осло і, прямуючи від Центрального вокзалу по Грьонландслейрет, дивився, як прокидається місто. Він пройшов повз фургон для збору сміття. Чоловік ворочав сміттєві контейнери так грубо, що це, на думку Шульца, свідчило не стільки про вправність цього чоловіка, скільки про його ставлення до своєї роботи. Йому чомусь спали на думку пілоти з F-16. Якийсь пакистанець тягнув до своєї крамниці ящики з овочами. Він зупинився, витер руки об фартух і, посміхнувшись, побажав йому доброго ранку. А зараз йому спали на думку пілоти з «Геркулесів». Пройшовши повз церкву Грьонланд, Шульц звернув ліворуч. І побачив велетенський скляний фасад, який забовванів перед ним. То була будівля управління поліції, спроектована й споруджена в 1970-х роках.