О 6:37 двері відчинилися. Охоронець кашлянув, і Торд підняв голову. Побачивши ствердний кивок, він підвівся. Чоловік, який до нього наближався, був нижчий за нього на зріст.
Він ішов швидкими пружкими кроками; його волосся було довшим, аніж, на думку Торда, личило чоловіку, який очолював найбільший в Норвегії підрозділ боротьби з наркотиками. Коли він підійшов ближче, Торд помітив рожево-білі смужки на його засмаглому, майже по-дівчачому привабливому обличчі. І відразу ж пригадав одну стюардесу, яка мала дефект пігментації — білу смугу, що тягнулася від її обсмаленої в солярії шиї, поміж грудей і аж до чисто виголеного інтимного місця. Через це решта її шкіри мала вигляд туго натягнутої нейлонової панчохи.
— Ви — Мікаель Бельман?
— Так, чим можу допомогти? — сказав чоловік, не уповільнюючи кроків.
— Хотілося б поговорити з вами приватно.
— Боюся, мені треба зараз готуватися до ранкової наради, але якщо ви зателефонуєте…
— Мені вкрай необхідно поговорити з вами саме зараз, — сказав Торд, сам здивувавшись власній наполегливості.
— А ви в цьому впевнені? — Керівник відділу боротьби з організованою злочинністю вже встиг провести своєю карткою по ідентифікатору, але зупинився і пильно поглянув на нього.
Торд Шульц підійшов до нього. І, стишивши голос, заговорив, хоча охоронець і досі залишався єдиним стороннім чоловіком у вестибюлі.
— Мене звуть Торд Шульц. Я — пілот найбільшої скандинавської авіакомпанії і я маю відомості про контрабанду наркотиків до Норвегії через аеропорт «Гардермоен».
— Зрозуміло. Про який обсяг йдеться?
— Вісім кілограмів на тиждень.
Торд мало не фізично відчув на собі погляд співрозмовника. Зрозумів, що мозок Мікаеля Бельмана отримував і обробляв усю наявну інформацію: мову рухів, одіж, поставу, вираз обличчя, обручку, яку він і досі чомусь носив на безіменному пальці, відсутність сережки у вусі, начищені туфлі, лексикон та твердість погляду.
— Мабуть, вам краще зареєструватися на прохідній, — сказав Бельман, кивнувши охоронцю.
Торд Шульц похитав головою.
— Я волів би, щоби ця зустріч залишилася конфіденційною.
— Згідно з інструкцією, реєструвати слід усіх, але я можу запевнити вас, що ця інформація залишиться в управлінні поліції і нікуди звідси не вийде, — сказав Бельман і подав знак охоронцю.
Коли вони піднімалися ліфтом нагору, Шульц провів пальцем по своєму імені на жетоні, який йому видрукував охоронець і який він мав носити на лацкані.
— Щось не так? — поцікавився Бельман.
— Та ні, все нормально, — відповів Торд. Але все одно продовжив терти, ніби сподіваючись стерти своє прізвище.
Офіс Бельмана виявився навдивовижу маленьким.
— Розмір не має значення, — сказав Бельман тоном, який свідчив про те, що він уже звик до здивованої реакції відвідувачів. — Але в цьому маленькому кабінеті вершилися великі діла. — Він показав на фото, що висіло на стіні. — Ларс Аксельсен, голова колишнього відділу боротьби з грабунками. Знищив у дев’яностих банду Твейта.
Він жестом запросив Шульца сідати. Витягнув записника, помітив сердитий погляд Шульца — і знову прибрав його.
— Ну, і що ж ви хочете мені розповісти?
Торд набрав повні легені повітря. І заговорив. Почав з розлучення. Так треба було. Треба було почати з «чому». А потім він перейшов до «коли» і «де». Опісля — до «хто» і «як». А насамкінець він розповів йому про спалювача.
Впродовж усієї розповіді Бельман сидів, подавшись уперед і уважно слухаючи. Тільки коли Торд заговорив про спалювача, його обличчя втратило свій зосереджений професійний вираз. Після початкового здивування червоний рум’янець залив білі пігментні плями. То була химерна сцена — наче всередині спалахнула пожежа. Торд втратив зоровий контакт з Бельманом, який гнівно втупився у стіну за спиною співрозмовника, можливо — на портрет Ларса Аксельсена.
Після того як Торд закінчив свою розповідь, Бельман зітхнув і підняв голову.
Шульц помітив, що його обличчя набуло нового виразу. Жорсткого і визивно-агресивного.
— Я прошу пробачення, — сказав керівник відділу. — Від себе, від імені моєї професії і від імені працівників поліції. Я прошу пробачення за те, що не позбувся цього клопа.