— Що — ви?
Він завовтузився, мов вуж на сковорідці, і безпомічно поглянув на Ірен.
— Річ у тім, що ми з Олегом вирішили жити разом, — пояснила Ірен. — Ми збираємо гроші, щоби відкрити рахунок для купівлі квартири в Бьолері. Розраховували попрацювати до початку літа, а потім…
— А потім — що?
— А потім скінчити школу, — продовжив Олег, — і піти навчатися до вузу.
— Вивчати право, — сказала Ірен. — Олег має гарні оцінки. — І вона посміхнулася так, як посміхалася тоді, коли думала, що сказала якусь дурню, але її зазвичай бліді щоки аж почервоніли й розпашілися від задоволення.
Значить, вони тишком-нишком знюхалися за моєю спиною! Як же я примудрився цього не помітити?
— Що ж, право так право, — сказав я, розкриваючи пакет, в якому й досі було більше грама. — Збираєтеся стати великими поліцейськими чинами?
Жоден з них не відповів.
Я знайшов ложку, якою їв пластівці, і витер її об штани.
— Що ти хочеш? — спитав Олег.
— Треба відзначити ваше рішення, — кажу я, насипаючи порошок у ложку. — До того ж, нам слід випробувати продукт на собі, перш ніж запропонувати його дідку.
— Значить, тоді все нормально? — спитала Ірен з полегшенням у голосі. — Ми продовжуватимемо працювати, як і раніше?
— Звісно, моя люба, — відповів я, підносячи запальничку під ложку. — Це тобі, Ірен.
— Мені? Але ж я…
— Заради мене, сестричко. — Я поглянув на неї і посміхнувся. Посміхнувся тією посмішкою, від якої вона не мала протиотрути. І вона це знала. — Бо мені нудно ловити кайф на самоті.
Порошок розплавився у ложці і забулькав. Вати я не мав і тому спочатку хотів пропустити його крізь відламаний цигарковий фільтр. Але та рідина виглядала такою чистою. Біла однорідна речовина. Тому я не став її фільтрувати, а дав охолонути дві-три секунди, а потім набрав у шприц.
— Густо… — почав був Олег.
— Треба бути обережним і не передозувати, тут на трьох вистачить. Тебе також запрошено на бенкет, друже мій. Чи, може, ти боїшся і будеш тільки дивитися?
Мені не треба було чекати його відповіді. Бо я надто добре його знав. Чистий серцем, засліплений коханням і вбраний в той самий броньований костюм хоробрості, яка колись змусила його стрибнути з п’ятнадцятиметрової щогли у фіорд.
— Гаразд, — сказав Олег і почав закочувати рукав. — Я приєднуюся.
Цей броньований костюм потягне його на глибину і втопить там, мов щура.
Я прокинувся від гепання у двері. Моя голова гула, мов заводський цех, і я не наважувався бодай одне око розплющити. Крізь щілини в дошках, якими були забиті вікна й рами проникало світло. Ірен лежала на своєму матраці, а з-поміж підсилювальної апаратури стирчали білі Олегові кросівки «Пума». Я почув, що той, хто гепав у двері, почав довбати їх ногами.
Я підвівся й подибав до дверей, намагаючись пригадати хоч що-небудь про групу, яка тут репетирувала, і про її музичну апаратуру, яку колись хотів тишком-нишком продати. Я прочинив двері лише на вузеньку щілину і відразу ж інстинктивно підставив ногу, але це не допомогло. Від сильного удару я полетів назад до кімнати й гепнувся на барабани. Відсунувши цимбали та малий барабан, я побачив перед собою мармизу Штайна — мого дорогенького прийомного братика.
«Дорогенький» можна пропустити. То я так, зопалу.
Він став вищим та кремезнішим, але ота «спецназівська» коротка стрижка та сповнені ненависті непорушні очі залишилися такими ж, як і були. Я побачив, як він розкрив рота і щось сказав, але голова у мене й досі гуділа від удару об цимбали. Коли Штайн підступив ближче, я автоматично закрив обличчя руками. Але він кинувся повз мене до Ірен, яка лежала на матраці. Коли він смикнув її за руку і підняв на ноги, вона верескнула від болю.
Міцно тримаючи її однією рукою, другою він зібрав у рюкзак її нечисленні пожитки. Коли ж Штайн потягнув сестру до дверей, вона стала пручатися.
— Штайне… — почав був я.
Він зупинився на порозі і запитально поглянув на мене, але я не мав чого додати.
— Ти й так накоїв чимало лиха для нашої родини, — сказав він.
Немов отой грьобаний Брюс Лі, Штайн махнув ногою й ударом п’ятки зачинив за собою двері. В кімнаті аж загуло. Олег вистромив голову з-поміж підсилювачів і щось сказав, але у мене й досі в голові гуло, а у вухах дзвеніло.
Я стояв спиною до каміна і відчував, як його тепло поколює мою шкіру. Його вогонь та огидна антикварна лампа на столі були єдиними джерелами світла в кімнаті. Дідок сидів у шкіряному кріслі й уважно роздивлявся чоловіка, якого ми привезли з собою в лімузині зі Скіппергати. На ньому й досі була ота всепогодна куртка. За чоловіком стояв Андрій, знімаючи пов’язку з його очей.