— «Ганс Крістіан Сімонсен», — промимрив черговий, не піднімаючи очей, і пробігся поглядом по списку, що перед ним лежав. — Так, зареєстрований. До Олега Фауке.
— Правильно, — підтвердив Харрі.
Інший полісмен провів його крізь коридори та відкриту галерею посередині тюрми. Полісмен говорив про незвично теплу осінь і торохтів ключами кожного разу, коли відмикав наступні двері. Вони пройшли крізь кімнату відпочинку, де Харрі побачив стіл для пінг-понгу, на якому лежали дві ракетки та розкрита книжка, а потім — крізь маленьку кухню, де на столі виднілася ціла буханка хліба, ніж та всілякі маргарини. Але в’язнів ніде не було видно.
Вони зупинилися біля білих дверей, і полісмен відімкнув їх.
— А я гадав, що в цю годину двері камер мають бути відімкненими, — зауважив Харрі.
— Решта дійсно є відімкненими, але цей в’язень — на особливому режимі, — пояснив полісмен. — Його випускають погуляти лише одну годину на добу.
— А де ж решта в’язнів?
— Хтозна. Мабуть, знову порнопрограму по телевізору дивляться.
Після того, як полісмен впустив його всередину, Харрі стояв біля дверей доти, поки не почув, як кроки вартового стихли на відстані. Це була звичайна камера. Десять квадратних метрів. Ліжко, тумбочка і стілець, а також книжкові полиці та телевізор. Олег, який сидів за столом, з подивом підняв на нього очі.
— Ти хотів мене бачити, — мовив Харрі.
— А я гадав, що побачення мені заборонили, — сказав Олег.
— Це — не побачення. Це — консультація з твоїм адвокатом.
— Адвокатом?
Харрі кивнув. І побачив, як в очах Олега спалахнуло світло. Кмітливий хлопець.
— А як же…
— Той тип убивства, в якому тебе звинувачують, не передбачає ув’язнення в тюрмі суворого режиму. Тому організувати мій прихід було неважко. — Харрі відкрив свою валізку, витягнув звідти білий ігровий пристрій «Game Boy» і подав його Олегу. — Ось, візьми. Це тобі.
Олег провів пальцями по екрану.
— Де ти його знайшов?
Харрі здалося, що на обличчі хлопця він побачив подобу посмішки.
— Це — антикварна модель з батарейками. Я знайшов її в Гонконгу. Мій план полягав у тому, щоби завдати тобі нищівної поразки при грі в «Тетріс», коли ми зустрінемося наступного разу.
— Ніколи! — розсміявся Олег. — Ані в «Тетріс», ані в підводному плаванні.
— Це ти про басейн «Фрогнер Лідо»? Так тоді, здається, я обійшов тебе аж на метр.
— Та ти на метр відстав! Мама була свідком!
Харрі завмер, намагаючись не порушити радості Олега і сам з тієї радості втішаючись.
— Про що ти хотів зі мною поговорити, Олеже?
На обличчя хлопця враз насунулися хмари. Він почав крутити в руках ігровий пристрій, немов намагаючись знайти на ньому кнопку «Пуск».
— Можеш не поспішати, Олеже, але часто буває, що найпростіше почати з самого початку.
Хлопець підняв голову і поглянув на Харрі.
— Я можу тобі довіряти? Що б там не було?
Харрі хотів був щось сказати, але передумав. І просто кивнув.
— Ти зможеш дещо мені дістати?
Харрі здалося, що в серце йому ножа встромили. Він уже здогадався, що Олег скаже йому далі.
— Тут, у в’язниці, є лише героїн та спід, але мені потрібен віолін. Ти допоможеш мені, Харрі?
— Ти саме через це попросив мене прийти?
— Ти — єдиний, хто спромігся обійти заборону на відвідувачів.
І Олег уставився на Харрі серйозними темними очима. Шкіра під одним оком злегка сіпнулася, демонструючи глибину його відчаю.
— Ти ж знаєш, Олеже, що я не можу.
— Ні, можеш! — Жорстке металічне відлуння його слів застрибало між стінами камери.
— А як же люди, яким ти продавав? Невже вони не можуть дістати те, що тобі треба?
— Продавав що?
— Не бреши мені! — Харрі ляснув долонею по кришці своєї валізки. — У твоїй шафці на стадіоні «Валле Говін» я знайшов арсенальську футболку.
— Ти що, вломився в…
— А ще я знайшов там ось що. — Харрі кинув на стіл групове фото. — Ота дівчина на знімку — ти не знаєш, де вона?
— Хто…
— Ірен Ганссен. Твоя подруга.
— Як ти про це…
— Вас бачили разом у кафе «Сторожова Вежа». У твоїй шафі я знайшов також джемпер із запахом польових квітів та наркоманський комплект для двох осіб. Користуватися однією заначкою на двох — справа більш інтимна, ніж спати удвох в одному ліжку, еге ж? До того ж, твоя мати казала, що бачила тебе у місті, і ти мав вигляд щасливого ідіота. Мій діагноз: кохання.