— Ці типи з мобільної мережі Трондхейма просто задовбали, — роздратовано прогарчав Торкільдсен, кивнувши на телефон. — Мали відремонтувати сервер SW2 іще минулого тижня. Нікому не можна довіряти, чорти б його забрали! Я маю обмаль часу. Що тобі треба?
— Список дзвінків мобільного телефону Густо Ганссена починаючи з травня. — Харрі схопив зі столу ручку і написав на жовтому бланку ім’я.
— Тепер я — керівництво. І більше не працюю в низовій ланці.
— Так, але ти все одно маєш можливість роздобути мені номери телефонів.
— А ти маєш який-небудь дозвіл?
— Якби мав, то відразу б звернувся до знайомого з поліції, а не до тебе.
— Тоді чому б твоєму повіреному з поліції не організувати такий дозвіл?
Колишній Торкільдсен навіть не насмілився б питати його про дозвіл. Але Торкільдсен теперішній став жорсткішим. Набув більшої впевненості. Це на нього підвищення так вплинуло? Чи щось інше? Харрі помітив на столі фото в рамці, повернуте до нього своїм зворотним боком. Таке собі особисте фото, щоби нагадувати людині, що у неї хтось є. Якщо не пес, то, принаймні, жінка. А може, навіть дитина. Хто б міг подумати? Колишній ексгібіціоніст завів собі подругу!
— Я більше не працюю в поліції.
Торкільдсен зневажливо пирхнув:
— Не працюєш, а інформацію про розмови все одно хочеш отримати?
— Мені багато не потрібно, лише оцей мобільний.
— А з якого дива я маю надавати тобі цю інформацію? Якщо хтось про це дізнається, мене підсрачниками виженуть з роботи. І неважко зрозуміти, що в цій системі нової роботи я вже не знайду.
Харрі не відповів.
Торкільдсен похмуро розсміявся:
— Розумію. Той самий боягузливий трюк із шантажем, еге ж? Якщо я не дам тобі номери, порушивши при цьому інструкції, то ти зробиш усе, щоби мої колеги дізналися про мої гріхи.
— Ні, — відповів Харрі. — Я нікому нічого не скажу. Я просто прошу тебе зробити мені послугу, Клаусе. Це чисто особисте. Сину моєї колишньої подруги загрожує довічне ув’язнення за те, чого він не робив.
Харрі побачив, як подвійне підборіддя Торкільдсена сіпнулося й утворило хвилю плоті, яка покотилася шиєю і зникла, поглинута великою масою тулуба. Досі Харрі ніколи не звертався до нього по імені. Торкільдсен глянув на нього. Кліпнув очима. Зосередився. Краплини поту збільшилися чисельно і своїми розмірами, і Харрі побачив, як коліщатка його мозкового калькулятора швидко закрутилися, додаючи, віднімаючи і множачи. Нарешті вони видали результат. Торкільдсен здійняв догори руки і відхилився на спинку крісла, яке заскрипіло під його вагою.
— Вибач, Харрі, мені дуже хотілося б тобі допомогти. Але зараз я не можу поставитися до твого прохання з колишнім розумінням і співчуттям. Сподіваюся, ти мене зрозумієш.
— Звісно, — мовив Харрі, потираючи підборіддя. — Що ж тут незрозумілого.
— Дякую, — сказав Торкільдсен з явним полегшенням і почав натужно підніматися з крісла, щоби вивести Харрі зі своєї скляної клітки — і назавжди з ним попрощатися.
— Що ж, — мовив Харрі, — якщо ти не даси мені номерів, то про твій ексгібіціонізм дізнаються не лише колеги, а й твоя дружина. Діти є? Одно? Двоє?
Торкільдсен важко опустився в крісло. Отетеріло витріщився на Харрі, не вірячи своїм вухам. І знову перетворився на колишнього — перелякано-тремтливого Клауса Торкільдсена.
— Ти ж… казав… що не розповідатимеш…
— Вибач, — кинув Харрі. — Але зараз я не можу поставитися до тебе з колишнім розумінням та співчуттям.
Було десять хвилин на одинадцяту вечора, і ресторан «Шрьодер» був наполовину повен.
— Мені не хотілося б, щоби ти приходив до мене на роботу, — сказала Беата. — Телефонував Хаймен і сказав, що ти питав у нього список телефонних номерів і що він дізнався, що ти до мене приходив. Тому Хаймен попередив мене, щоби я не пхала носа в справу Густо.
— Ну що ж, — мовив Харрі. — Добре, що ти хоч сюди можеш приходити.
Спіймавши погляд Рити, яка подавала пиво у протилежному кутку кімнати, він підняв угору два пальці. Вона кивнула. Він не був тут уже три роки, але офіціантка й досі пам’ятала мову знаків свого колишнього клієнта: одне пиво для напарника й одну каву для алкоголіка.
— Ну як, допоміг тобі твій товариш з телефонними номерами?
— Дуже допоміг.
— І що ж ти знайшов?
— Напевне, незадовго до своєї смерті Густо був на мілині — його номер часто блокувався. Своїм телефоном він користувався мало, але вони з Олегом мали кілька коротких розмов. Доволі часто він телефонував своїй прийомній сестрі, Ірен, але ці розмови раптом припинилися за кілька тижнів до його загибелі. Решта дзвінків — до контори з термінової доставки піци. Опісля сходжу до Ракелі і пошукаю в Інтернеті всі решту імен. Що ти можеш розповісти мені про аналіз?