— Знаю.
— А це що таке? — спитала вона, показуючи на валізку.
— Піду влаштуюся в готелі «Леон».
— Але ж…
— Поговоримо завтра. Добраніч, Ракель.
Харрі поцілував її в лоба, відчинив двері і вийшов у теплий осінній вечір.
Хлопець за столиком реєстратора сказав, що Харрі не треба заповнювати форму, і запропонував йому той самий номер, що й минулого разу — 301. Харрі погодився, але за тієї умови, що вони відремонтують поламаний карниз для штори.
— Знову поламаний? — спитав хлопець. — То попередній постоялець його зламав. Мабуть, був у поганому гуморі. — Він подав Харрі ключ. — Той постоялець також був із поліції.
— Постоялець?
— Так.
— Один з постійних мешканців. Таємний агент, як це у вас називається.
— Гм. Виходить, що не такий уже він був і таємний — якщо ти знаєш, про що я кажу.
Хлопець посміхнувся.
— Зараз піду подивлюся, чи немає в коморі додаткового карниза, — сказав хлопець і пішов.
— Чоловік у береті був дуже схожий на тебе, — сказав шведською низький голос. Харрі обернувся.
У кімнаті, яку з невеличкою натяжкою можна було назвати вестибюлем, сидів у кріслі Като. Із задумливим виглядом він хитав головою.
— Дуже схожий на тебе, Харрі. Дуже емоційний. Дуже впертий — на жаль. Звісно, не такий високий, як ти, і з сірими очима. Але вони мали той самий поліцейський вираз і так само самотній вираз. І загинув він у тому ж місці, де загинеш і ти. Тобі треба було їхати геть, Харрі. Треба було сісти на літак і летіти геть. — Като зобразив своїми довгими пальцями щось незрозуміле. Вираз його обличчя був настільки скорботним, що на якусь мить Харрі здалося, що старий ось-ось розплачеться. Коли Харрі обернувся до хлопця, він важко зіп’явся на ноги.
— Це правда — те, що він каже?
— Хто і що каже? — спитав хлопець.
— Він, — відповів Харрі, обертаючись і показуючи на Като. Але того вже й слід прохолов. Мабуть, розчинився у темряві на сходах.
— Чи правда, що таємний агент поліції загинув тут, у моїй кімнаті?
Хлопець витріщився на Харрі і відповів не одразу:
— Ні, він зник. А потім його винесло на берег біля Оперного театру. Боюся, що штиря у нас не лишилося, але, може, нейлонова нитка підійде? Ви можете пронизати її крізь штори і прив’язати до стойок карниза.
Харрі повільно кивнув.
Була друга година ночі з гаком. Харрі і досі не спав і курив останню цигарку. На долівці лежали штори та тонка нейлонова нитка. Він дивився на жінку по той бік двору; вона танцювала беззвучний вальс сама, без партнера. Харрі прислухався до звуків міста і дивився, як дим сигарети кільцями піднімається до стелі. Він вивчав звивистий курс тих кілець, придивлявся до тих, на перший погляд випадкових, фігур, які вони утворювали, і намагався побачити в цьому якусь закономірність.
19
Зачистка почалася через два місяці після зустрічі діда й Ізабель.
Першими загриміли за ґрати в’єтнамці. Газети розповідали, що поліціанти завдали удару в дев’ятьох місцях одночасно, знайшли п’ять партій героїну і заарештували тридцять шість в’єтконгівців. Тиждень по тому настала черга косовських албанців. Поліція послала спецназ на штурм квартири в районі Хельсфюр, про яку, на думку ватажка албанців, ніхто не знав. Потім підоспіла черга північноафриканців та литовців. Тип, що був керівником відділу боротьби з організованою злочинністю, такий симпатичний, як у рекламі, з довгими віями, заявив у газеті, що їм надійшли анонімні наводки. Упродовж кількох наступних тижнів усіх вуличних продавців — від чорних як смола сомалійців до білих як молоко норвежців заарештували й кинули до буцегарні. Але жоден з нас, хто був у арсенальській футболці, під цю роздачу не потрапив. І ми швидко відчули, як нам стало просторіше, а черги до нас почали довшати. Дідок взяв на роботу декого з колишніх вуличних продавців, але свого слова дотримувався: торгівля героїном у центрі Осло майже не велася. Імпорт героїну ми різко знизили, бо на віоліні заробляли набагато більше. Віолін був дорогий, тому дехто спробував перейти на морфін, та невдовзі все одно ті люди повернулися до нас.
Ми продавали швидше, ніж Ібсен встигав виробляти.
У вівторок ми розпродалися вже о дванадцятій тридцять, і оскільки користуватися мобілками було суворо заборонено — дідок думав, що тут якийсь довбаний Балтимор, а не провінційний Осло, — я подався на вокзал і зателефонував російському босу з таксофону. Андрій сказав, що він зайнятий, але спробує прислати що зможе. Опісля ми з Олегом та Ірен сиділи на східцях на вулиці Скіппергата і махали руками, відганяючи геть охочих наркоманів, бо у нас при собі не було товару. Десь за годину я побачив, як до нас кульгає знайома постать. То був Ібсен власною персоною. Він був страх як розлючений. Матюкався і горлопанив. Допоки не помітив Ірен. Після цього шторм значно ущух і його тон став більш примирливим. Потім ми пішли до одного внутрішнього двору, де він передав нам пластиковий пакет із сотнею пакунків.