Може, Ібсен і був старим мерзотним негідником, але свою хімію він знав добре.
Я знав також, що я втратив Ірен. Я побачив це тоді, коли спитав її про пакети. І збагнув, що віднині життя змінилося безповоротно й назавжди. Тої ночі я побачив, як разом із Ірен в благословенне забуття канули й мої шанси стати мільйонером.
А дідок продовжував заробляти мільйони. Однак йому хотілося більше. І швидше. Наче він хотів щось спіймати, хотів віддати якийсь борг, що його термін сплати наближався. Здавалося, йому самому гроші були непотрібні: будинок залишався таким самим, лімузин — теж таким самим, хоча його регулярно мили й начищали, а кількість персоналу теж не змінювалася і складалася з двох чоловік: Андрія й Петра. Ми й досі мали одного конкурента — Лос-Лобос, — і вони також розширили свої вуличні продажі. Вони найняли в’єтнамців та марокканців, які ще не встигли опинитися за ґратами і які продавали віолін не лише в центрі міста, а й в Конгсвінгері, Тромсьо, Трондхеймі і — якщо вірити чуткам — навіть у Гельсінкі. Може, Одін та Лос-Лобос і заробляли більше за старого, але вони поділили між собою ринок, бійок за територію не було, і ці два конкуренти багатіли, як на дріжджах. Будь-який притомний бізнесмен з нормальним мозком був би радий з такого статусу, курва його мати, кво.
На чистому блакитному небі були лише дві хмаринки.
Одна — це таємний агент в отому ідіотському головному уборі. Ми знали, що поліції дано вказівку не вважати наразі арсенальців пріоритетною ціллю, але Чоловік-берет все одно нишпорив довкола, всюди пхаючи свого носа. Другою був той факт, що Лос-Лобос почали продавати віолін в Ліллестрьомі і Драммені, і це означало, що декотрі наркомани не лінилися їздити туди поїздом.
Одного дня мене викликав дідок і наказав передати повідомлення одному поліцейському. Звали його Трульс Бернтсен, і це повідомлення треба було передати з великою обережністю. Я спитав, чому він не використає для цього Андрія чи Петра, але дідок пояснив, що не бажає будь-якого контакту, який зможе потім вивести поліцію на нього. Це був один з його принципів. І навіть якщо я мав інформацію, яка могла поставити його під загрозу, я був єдиною людиною, окрім Петра та Андрія, якій він довіряв. «Наркобарон довіряє Крадію», — подумав я.
Повідомлення полягало в тім, що він домовився про зустріч з Одіном, щоби обговорити проблему Ліллестрьома та Драммена. Вони мали зустрітися з Одіном в «МакДональдсі» на Кіркевеєн у вівторок о сьомій. Замовили увесь перший поверх начебто для приватної дитячої вечірки. Уявляю собі: яскраві повітряні кульки, різнокольорові стрічечки, паперові капелюхи та довбані клоуни. Та вони повсираються на місці, коли побачать, хто прийшов до них у гості на день народження: м’ясисті дебелі байкери з жагою вбивства в очах та шипами на кісточках пальців, так само дебелі сибірські урки та Одін з дідком, які будуть змагатися, наминаючи картоплю фрі, — хто кого переморгає.
Трульс Бернтсен мешкав сам-один у багатоквартирному будинку в Манглеруді, та коли я завітав до нього рано-вранці одної неділі, вдома нікого не було. Його сусід, вочевидь почувши, як у Бернтсена задзеленчав дзвоник, вистромив голову з веранди й гукнув, що Трульс у Мікаеля терасу будує. І поки я йшов за адресою, яку дав мені сусід, мені подумалося, що, напевне, Манглеруд — жахливий район, бо тут усі всіх знають. Або майже всіх.
Мені вже колись доводилося бувати в Хоєнгаллі. Це щось типу Беверлі-Хіллз в Манглеруді. Великі особняки з видом на Квернердален, центр та Гольменколлен. Я став на дорозі і поглянув на скелет наполовину закінченого будинку. Перед ним стояли якісь типи без сорочок та з бляшанками пива в руках. Вони сміялися й показували на фундамент того, що, вочевидь, мало стати терасою. Я негайно упізнав одного з тих чоловіків. Рекламного красеня з довгими віями. То був новий голова відділу боротьби з організованою злочинністю. Забачивши мене, чоловіки замовкли. І я здогадувався чому. Ці чоловіки були полісменами, кожен з них, і вони відразу ж нюхом зачули бандита. Виникла непевна ситуація. Я не питав у старого, але чомусь мені спало на думку, що Трульс Бернтсен і є отим «повіреним» у поліції, якого дідок радив знайти Ізабель.
— Слухаю вас, — сказав чоловік з довгими віями. Він був також у дуже добрій фізичній формі. М’язи живота — наче камені бруківки. Я й досі мав змогу дати задній хід і побачитися з Бернтсеном пізніше того ж дня. Тому я не знаю, навіщо я зробив те, що зробив.