— Ні, не знаю, — відповів Харрі. — А нічого, якщо я піду погляну?
Офіціантка завагалася. Поглянула на його костюм.
— Не турбуйтеся, — сказав він. — Я її впізнаю.
І він пройшов повз офіціантку, перш ніж та встигла прийняти остаточне рішення.
Харрі розпізнав обличчя й позу зі знімків в Інтернеті. Спершись ліктями на стійку, вона стояла, прихилившись до бару й обличчям до залу. Здогадно, вона когось чекала, але то скоріше виглядало так, наче вона вийшла на сцену. А коли Харрі поглянув на чоловіків за столиками, то зрозумів, що вона, вочевидь, робить і перше, і друге. Її грубе, майже чоловіче обличчя розсікав навпіл ніс, схожий на лезо сокири. Одначе Ізабель Скоєн мала ту привабливість, яку інші жінки визначили б як «елегантність». Сильно нафарбовані очі та сузір’я цяточок довкола холодних блакитних зіниць надавали її обличчю хижого, майже вовчого виразу. Через це її волосся виглядало комічним контрастом: грива лялькової блондинки, зібрана гарненькими гірляндами по боках її мужоподібного обличчя. Але принадою для чоловічих очей було не обличчя Ізабель, а її тіло.
Вона мала високу атлетичну фігуру з широкими плечима та стегнами. Тугі чорні брюки підкреслювали її великі й мускулисті ноги. Харрі дійшов висновку, що її груди були справжніми — або підтримані якимось хитрим ліфчиком, або самі по собі були такими вражаючими. Пошук в Інтернеті виявив, що Ізабель Скоєн розводила коней на фермі в Рігге; двічі розлучалася, останній раз — з фінансистом, який чотири рази примудрявся заробити купу грошей, а тричі — їх проциндрити; брала участь в національних змаганнях зі стрільби; здавала кров, потрапила в скандальну історію через те, що вигнала з роботи свого колегу по партії, бо той був «скиглієм і безвідповідальною особою»; а з особливим ентузіазмом вона позувала фотографам на театральних та кінематографічних прем’єрах.
Коротше кажучи — жінка хоч куди.
Харрі увійшов у поле її зору і, пройшовши майже півзалу, відчував, що її чіпкий погляд і досі не відпускає його. Вона дивилася на нього так, наче мала на це повне право. Харрі підійшов до неї, повністю свідомий того, що принаймні дюжина очей зараз втупилася йому в спину.
— Ви — Ізабель Скоєн, — сказав він.
Вона поглянула на нього так, наче збиралася проігнорувати, але потім передумала і, схиливши голову набік, зауважила:
— Оце і є основним недоліком страшенно дорогих ресторанів Осло. Кожен, хто сюди заходить, гадає, що він — велике цабе. Отже… — І вона злегка розтягнула звук «о», змірюючи Харрі з ніг до голови. — Хто ви?
— Харрі Холе.
— Щось віддалено знайоме… Ви на телебаченні не з’являлися?
— Багато років тому. Іще до оцього. — І Харрі показав на шрам на своїй щоці.
— А, ви — той полісмен, що спіймав серійного вбивцю, еге ж?
У цьому моменті можна було вибрати два варіанти гри. Харрі вибрав прямий.
— Так, то був я. Але я більше не поліцейський.
— А чим ви зараз займаєтеся? — спитала вона без особливої цікавості, і її погляд уже пішов блукати через його плече, до входу. Стиснула свої напомаджені червоні губи і кілька разів розширила й звузила очі. Розминка. Напевне, чекає на обід якусь важливу особу.
— Займаюся одягом та взуттям, — відповів Харрі.
— Бачу. Маєте шикарний костюм.
— А ви маєте шикарні чоботи. Це — «Рік Оуенс»?
Ізабель поглянула на нього, знову відчувши до нього цікавість. Щось хотіла сказати, але спіймала поглядом рух за його спиною.
— Прийшла людина, з якою у мене призначено обід. Може, ще побачимося, Харрі.
— Гм. А я сподівався, що ми зможемо поговорити зараз.
Ізабель розсміялася й нахилилася вперед.
— Я б і не проти, Харрі. Але зараз дванадцята година, я твереза, як скло, і мене вже запросили на обід. Бувай.
І вона пішла геть, цокаючи своїми високими каблуками.
— Густо Ганссен був вашим коханцем?
Харрі сказав це тихим голосом, а Ізабель Скоєн уже встигла відійти від нього на три метри. Однак вона заклякла, наче спіймала частоту, яка прорізалася крізь цокання каблуків, голоси відвідувачів, тихеньке завивання Діани Кролл на задньому фоні і встромилася в її барабанну перетинку.
Ізабель Скоєн обернулася.
— Ви телефонували йому тої ночі, останній дзвінок був за двадцять шість хвилин до другої. — Харрі сів на високий стілець біля бару. Ізабель Скоєн пройшла три метри назад і нависла над ним. У цей момент Харрі пригадав казку про маленьку Червону Шапочку та страшного Вовка. І його співрозмовниця аж ніяк не нагадувала маленьку Червону Шапочку.