У кінці коридору Харрі зупинився і, про всяк випадок, перед тим як постукати в двері, прочитав табличку з ім’ям: Стіг Нібак. Не встиг він постукати один раз, як почувся лункий голос: «Заходьте!»
Нібак стояв за столом, тримаючи біля вуха телефон, але помахом руки запросив Харрі увійти і вказав на крісло. Після трьох «так» і двох «ні», одного «ну і ну!» і щирого сміху він вимкнув телефон і зосередив свої іскристі очі на Харрі, який, будучи вірним собі, сповз по спинці крісла і випростав ноги.
— Здрастуйте, Харрі Холе. Ви, можливо, не пам’ятаєте мене, але я вас пам’ятаю.
— Мені доводилося заарештовувати стількох людей… — мовив Харрі.
І знову щирий сміх.
— Ми з вами ходили до школи в Оппсалі. Я був на два класи молодший за вас.
— Так, зазвичай молодші учні пам’ятають старших, але не навпаки.
— Це дійсно так. Але, якщо чесно, по школі я вас не пам’ятаю. Ви з’явилися в телевізорі, і хтось сказав мені, що ви вчилися в школі в районі Оппсал і товаришували з Треско.
— Гм, — мугикнув Харрі й уставився на кінчики своїх черевиків, даючи зрозуміти, що він не зацікавлений у тому, щоб їхня розмова переходила у приватну площину.
— Значить, ви стали детективом? А яке вбивство ви розслідуєте зараз?
— Я розслідую одну смерть, пов’язану з наркотиками, — почав Харрі, намагаючись триматися якомога ближче до правди. — Ви зробили аналіз речовини, яку я вам надіслав?
— Так. — Нібак знову підняв слухавку, набрав номер і нервово почесав за вухом, чекаючи на відповідь. — Мартіне, ти можеш до мене зайти? Так, це стосовно аналізу.
Нібак поклав слухавку, і настала тиша, яка тривала три секунди. Нібак посміхнувся; Харрі збагнув, що його мозок похапливо шукає тему, якою можна було б заповнити паузу. Харрі не сказав нічого. Нібак прокашлявся.
— Колись ви жили у жовтому будинку біля гравійної дороги. А я виріс у червоному будинку на вершечку пагорба. Ви пам’ятаєте родину Нібаків?
— Так, — збрехав Харрі, ще раз продемонструвавши самому собі, як погано він пам’ятав своє дитинство.
— А ви й досі маєте той будинок?
Харрі схрестив ноги. І відповів, знаючи, що йому не уникнути розмови, допоки не прийде отой Мартін:
— Мій батько помер кілька років тому. Продаж будинку дещо затягнувся, але…
— Привиди…
— Перепрошую?
— Важливо вигнати привидів до того, як продавати будинок, чи не так? Моя мати померла минулого року, але будинок і досі порожній. Ви одружені? Маєте дітей?
Харрі похитав головою. І буцнув м’яч на протилежну половину поля.
— А ви, я бачу, одружений.
— А звідки ви знаєте?
— Перстень. — Харрі кивнув на руку свого співбесідника. — Колись і в мене такий був.
Нібак підняв руку з перснем і посміхнувся.
— Колись був? Ви — розлучений?
Харрі подумки матюкнувся. І на біса ото люди базікають? Розлучений? Та яка в біса різниця?! Звісно, він розлучений. Розлучений з тією, кого кохав. З тими, кого кохав. Харрі прокашлявся.
— Нарешті, — сказав Нібак.
Харрі обернувся. З порога на нього примружено дивився сутулий індивід у блакитному халаті. Довгий чорний чуб на блідому, майже крейдяному обличчі. Глибоко посаджені очі. Харрі навіть не почув, як цей тип підійшов.
— Знайомтеся, це — Мартін Пран, один з наших найкращих науковців, — сказав Нібак.
«Більше схожий на горбуна з Нотр-Дам», — подумав Харрі.
— Ну як, Мартіне? — спитав Нібак.
— Те, що ви називаєте віоліном, це насправді не героїн, а наркотик, подібний до леворфанолу.
Харрі занотував назву.
— А леворфанол — це…
— …це високоактивний опіоїд, — втрутився Нібак. — Надзвичайно сильний болезаспокійливий препарат. Від шести до восьми разів сильніший за морфін. І втричі потужніший за героїн.
— Справді?
— Справді, — підтвердив Нібак. — І діє він удвічі довше за морфін. Від восьми до дванадцяти годин. І якщо прийняти лише три міліграми леворфанолу, то можна говорити про повну анестезію. Половина цієї дози вводиться ін’єкційно.
— Гм. Схоже, цей препарат досить небезпечний.
— Не такий небезпечний, як може здатися попервах. Помірні дози чистих опіоїдів типу морфіну не руйнують організм. Руйнує його, головним чином, залежність.
— Вірно. Наркомани-героїнщики мруть як мухи.