— Так, але, в основному, через дві обставини. По-перше, героїн змішується з іншими речовинами, які перетворюють його на справжню отруту. Якщо, наприклад, змішати героїн з кокаїном і…
— Спідболом, — додав Харрі. — Відомо, що Джон Белуші…
— Най спочиває він у мирі. Другою поширеною причиною смертності є те, що героїн пригнічує респірацію. Якщо людина приймає надто велику дозу героїну, то вона просто припиняє дихати. А оскільки рівень чутливості до наркотику підвищується, наркоман кожного разу приймає дедалі більші дози. Але що цікаво стосовно леворфанолу, це те, що він, у порівнянні з героїном, значно менше пригнічує респірацію. Чи не так, Мартіне?
Горбун кивнув, не піднімаючи очей.
— Гм, — задумливо мугикнув Харрі, дивлячись на Прана. — Сильніший за героїн, ефект триває довше і значно менша можливість померти від передозування. Схоже на заповітну мрію наркоманів.
— Залежність, — промимрив Горбун. — І ціна.
— Перепрошую?
— Ми бачимо це по наших пацієнтах, — зітхнув Нібак. — Вони стають залежними майже миттєво. Ось так. — І він для підсилення своєї думки клацнув пальцями. — Але коли йдеться про ракових хворих, то залежність не є проблемою. Ми змінюємо тип знеболювального і підвищуємо його дозу згідно з графіком. Тут мета полягає в усуненні болю, а не в усуненні його причини. А виробництво чи імпорт леворфанолу обходяться недешево. Саме тому ми, мабуть, і не бачимо його на вулицях.
— На вулицях продається не леворфанол.
Харрі і Нібак одночасно повернули свої голови до Мартіна Прана.
— То — його модифікація. — Пран підняв голову. І Харрі здалося, що він помітив, як засвітилися його очі, немов у них увімкнулося світло.
— А яким чином він модифікований?
— Для того, щоб це дізнатися, знадобиться час, але здається, що одну з молекул хлору замінили молекулою фтору. І таким чином знизили собівартість виробництва.
— Господи, — сказав Нібак. — Це те саме, що зробив Дресер?
— Можливо, — відповів Пран з ледь помітною посмішкою.
— Сили небесні! — вигукнув Нібак, з ентузіазмом почухавши потилицю. — Тоді йдеться про витвір генія. Або короткочасний і випадковий успіх.
— Боюся, що я не зовсім у темі, хлопці, — зауважив Харрі.
— Ой, вибачте, — сказав Нібак. — Йдеться про Гайнріха Дресера. Того, що винайшов 1897 року аспірин. Опісля він працював над модифікацією діацетилморфіну. Не треба робити багато — молекула тут, молекула там, і — гоп! Маємо препарат, який діє на інші рецептори людського тіла. Одинадцять днів по тому Дресер винайшов новий лікарський препарат. Аж до 1913 року його продавали як засіб від кашлю.
— І як же називався той препарат?
— Його назва мала містити каламбур з натяком на хоробру жінку.
— Тобто «героїн». Майже «героїня», — зазначив Харрі.
— Саме так.
— А як же стосовно глазурі? — поцікавився Харрі, поглянувши на Прана.
— Це — не глазур, а оболонка, — поправив його Горбун. — А чому вас це цікавить? — Він стояв обличчям до Харрі, але погляд його був спрямований кудись у стіну. «Наче тварина, яка гарячково шукає шлях втечі», — подумав Харрі. Або стадна тварина, що не бажає стикатися з ієрархічним викликом істоти, яка дивиться йому прямо у вічі. Чи просто людина із соціальними амбіціями, трохи вищими за середні. Але було в Прані ще щось, що привернуло увагу Харрі, щось у тому, як він стояв, у його сутулій поставі.
— Річ у тім, — мовив Харрі, — що криміналісти стверджують, що оті коричневі крупинки у віоліні насправді є тонко подрібненою оболонкою певної пігулки. І ця оболонка є аналогічною тій, яку ви використовуєте для покриття пігулок метадону, що виробляються тут, у Радієвому шпиталі.
— Ну і що? — виклично спитав Пран.
— Чи можна припустити, що віолін виробляє тут, у Норвегії, якийсь індивід, що має доступ до ваших метадонових пігулок?
Стіг Нібак та Мартін Пран обмінялися поглядами.
— Зараз ми постачаємо пігулки метадону і до інших шпиталів, тому певна обмежена кількість людей дійсно мають до них доступ, — сказав Нібак. — Але віолін — це хімія високого рівня. — Лопочучи губами, він видихнув повітря. — Що скажеш, Пране? Чи маємо ми, згідно з даними норвезьких наукових кіл, необхідні кадри й ресурси, щоби самостійно розробити таку речовину?
Пран похитав головою.
— А якщо це сталося випадково? — спитав Харрі.
Пран знизав плечима.
— Тоді з таким же успіхом можна припустити, що Брамс чисто випадково написав свій «Німецький реквієм».
У кімнаті запала тиша. Здавалося, навіть Нібак не міг нічого додати.