— Черговий слухає.
— У мене тут труп. За адресою…
В цю мить Харрі звернув увагу на перепустку відвідувача.
— Слухаю вас!
Щось у тій перепустці видалося йому знайомим.
— Алло!
Харрі взяв перепустку. У верхній її частині був напис ВІДДІЛОК ПОЛІЦІЇ ОСЛО. Під ним виднілося ТОРД ШУЛЬЦ і дата. Він був в управлінні поліції або у відділку два дні тому. І ось тепер Торд Шульц мертвий.
— Алло!
Харрі вимкнув телефон.
Сів.
І замислився.
Півтори години обшукував він будинок. Опісля витер скрізь, де міг залишити відбитки своїх пальців, і зняв з голови пластиковий пакет з еластичною стрічкою, який він начепив для того, щоби ніде не залишити бодай волосини зі своєї голови. Існувало встановлене правило, згідно з яким усі детективи та інші поліцейські, які потенційно могли побувати на місці злочину, мали реєструвати свої відбитки пальців та ДНК. Якби він залишив хоча б одну зачіпку, то поліція вже через п’ять хвилин знала б, що там побував Харрі Холе. Плодами його трудів стали три маленькі пакетики з кокаїном і чотири пляшки того, що, на його думку, було контрабандним спиртним. Окрім цього, все було так, як він і припускав: нічого.
Харрі зачинив двері, сів у машину і поїхав геть.
Отже, загиблий побував у відділку поліції Осло.
Чорт, чорт, чорт!
Добравшись до центру міста, він припаркувався і відкинувся на спинку, витріщившись у вітрове скло перед собою. А потім зателефонував Беаті.
— Привіт, Харрі.
— Маю два питання. Перше — чи не можеш ти надати мені послугу? Друге — я хочу дати тобі цілком анонімну наводку про те, що в цій справі з’явився ще один труп.
— Мені щойно повідомили.
— Значить, ти вже знаєш? — здивувався Харрі. — Цей спосіб називається «жук».
— Ти про що?
— Про цеглину з гвіздками.
— Яку цеглину?
Харрі глибоко вдихнув.
— А ти про що кажеш?
— Про Гойке Тошича.
— Хто це такий?
— Той тип, що напав на Олега.
— І?
— І його знайшли мертвим у власній камері.
Харрі поглянув прямо у фари, що до нього наближалися.
— Як?..
— Наразі перевіряють. Схоже, він повісився.
— Самознищився. Вони й пілота убили.
— Що?
— Торд Шульц лежить мертвий на підлозі вітальні свого помешкання в аеропорту «Гардермоен».
Перш ніж Беата відповіла, минуло кілька секунд.
— Я повідомлю про це оперативний відділ.
— Гаразд. А яке друге питання?
— Що?
— Про яку послугу ти хотів мене попросити?
— А, ледь не забув, — сказав Харрі, витягуючи з кишені перепустку відвідувача. — Ти не могла б перевірити реєстр відвідувачів на пункті пропуску в управлінні поліції? Подивитися, до кого приходив Торд Шульц два дні тому.
Знову тиша.
— Беато?
— А ти впевнений, що я захочу влізати в цю халепу, Харрі?
— Я впевнений, що ти не хочеш влізати в цю халепу.
— Іди в сраку.
Харрі натиснув кнопку.
Залишивши своє авто на багатоповерховій автостоянці в районі Квадратурен, Харрі рушив до готелю «Леон». Він пройшов повз бар, і музика, що линула з нього крізь розчинені двері, нагадала йому про той вечір, коли він щойно прибув до Осло: тоді звучала композиція групи «Нірвана» «Come as you are». Він не усвідомив, що увійшов до бару, аж поки не опинився перед прилавком у звивистому, як кишечник, приміщенні.
На стільцях сиділи, згорбившись, троє відвідувачів. Здавалося, вони вже сидять тут, не міняючи поз, не менше місяця. І ніхто не насмілювався порушити цю картину. В приміщенні смерділо розлитим спиртним та немитою плоттю. Бармен, повільно знімаючи корок зі штопора, кинув на Харрі погляд, який читався чітко й недвозначно: замовляй або йди під три чорти. На його широкій шиї виднілися три татуйовані готичні літери: EAT.