Під західною стіною сидів якийсь чувак. То був Туту. Одін залишив його на стрьомі, як сторожового пса. На його колінах лежав обріз рушниці. Але той сторожовий пес сидів, прихилившись головою до стіни, із заплющеними очима та відвислою щелепою. Ходили чутки, що Туту заїкався, навіть коли хропів уві сні, але зараз він спав міцно, мов немовля.
Бернтсен підвівся і, тримаючи перед собою пістолет, навшпиньки підійшов до Туту. Ми з Олегом пішли слідом, теж навшпиньки.
— Там лише одна дірка, — прошепотів мені Олег.
— Що? — пошепки запитав я.
Але потім сам здогадався.
Бо побачив останню з просвердлених нами дірок. І прикинув: а де ж друга?
— Матір Божа! — прошепотів я. Хоча второпав, що говорити пошепки вже не було потреби.
Бернтсен дійшов до Туту. І легенько його штовхнув. Туту завалився набік і гепнувся з крісла на підлогу. Він упав долілиць на бетонну долівку, і у нього в потилиці ми побачили округлий отвір.
— Свердло пройшло акурат крізь стіну в голову, — сказав Бернтсен. І вставив палець в отвір у стіні.
— От зараза! — тихо сказав я Олегу. — Це ж треба так! Один шанс із тисячі — і це трапилося.
Але Олег не відповів. Він витріщався на труп Туту так, наче вагався — чи то блювати, чи то ридати.
— Густо, — нарешті сказав він, — що ми наробили?
Не знаю, що на мене найшло, але я почав реготати. Кривоногий поліцай з масивною нижньою щелепою, відчай на обличчі Олега, приплюснутому тугою нейлоновою панчохою, і Туту з роззявленим ротом, Туту, котрий, як виявилося, таки мав мозок, який намотав на своє свердло Бернтсен. Я так реготав, що почав вити. Аж поки мене не хряснули по щоці так, що з моїх очей іскри посипалися.
— Візьми себе в руки, бо зараз буде ще один труп, — сказав Бернтсен, потираючи затерплу долоню.
— Дякую, — сказав я, і сказав цілком серйозно. — Давайте знайдемо наркоту.
— Спочатку треба вирішити, що нам робити з цим просвердленим вилупком, — заперечив Бернтсен.
— Надто пізно, — сказав я. — Тепер вони все одно дізнаються, що це було пограбування зі зламом.
— Не дізнаються, якщо ми затягнемо Туту в автомобіль і знову прикрутимо замки, — проскиглив Олег пронизливим переляканим голосом. — Якщо вони виявлять, що частина наркоти зникла, то подумають, що це він поцупив і вшився геть.
Бернтсен поглянув на Олега й кивнув.
— Маєш розумного напарника, Пусто. Ходімо.
— Спочатку наркота, — заперечив я.
— Спочатку — просвердлений вилупок, — сказав Бернтсен.
— Наркота, — повторив я.
— Вилупок.
— Сьогодні увечері я хочу стати мільйонером, ти, пелікан!
Бернтсен підняв руку.
— Вилупок.
— Заткніться! — то крикнув Олег. Ми ошелешено вирячилися на нього.
— Це — проста логіка. Якщо Туту не буде лежати в багажнику авто до того, як сюди припхається поліція, ми втратимо і наркоту, і нашу свободу. Якщо в багажнику лежатиме Туту, а не дурман, то ми втратимо лише гроші.
Бернтсен обернувся до мене.
— Схоже, Борис зі мною згоден, Пусто. Двоє проти одного.
— Гаразд, — кажу я. — Ви несіть труп, а я пошукаю дурман.
— Та ні, — каже Бернтсен. — Ми понесемо труп, а ти вимиєш за нами всі кізяки. — І він показав на раковину на стіні біля бару.
Я набрав відро води, а Олег з Бернтсеном вхопили Туту за ноги і поволокли до дверей, залишаючи за собою тоненьку цівку крові. Під спокусливим поглядом Карен МакДугал я зішкріб зі стіни мозок та кров, а потім вимив підлогу. Щойно я закінчив і вже був готовий кинутися на пошуки наркоти, як з дверей, що виходили на автостраду Е6, до мене долетів звук. Я спробував переконати себе, що той звук лунає деінде, а не тут. Може, мені лише ввижається, що звук стає дедалі гучнішим? То були сирени поліції.
Я перевірив бар, офіс і туалет. То було просте приміщення, без другого поверху, без льоху, без численних ніш та закутків, де можна було б сховати двадцять кіло героїну. І тут мій погляд упав на ящик з інструментами. Він був замкнений навісним замком. Того ящика там раніше не було.
Олег щось крикнув мені з порога.
— Дай мені фомку! — крикнув я йому у відповідь.
— Нам треба мотати звідси! Вони вже на дорозі, яка веде до клубу!
— Фомку!
— Мерщій тікай, Густо!
Я знав, що наркота — в тому ящику. Двадцять п’ять мільйонів крон, прямо переді мною, в якомусь огидному дерев’яному ящику. І я почав копати той замок ногою.
— Стріляю, Густо!