Я обернувся до Олега. Він стояв, націливши на мене свою довбану «Одесу». Я сумнівався, що він влучить у мене з відстані понад п’ятнадцять метрів, але мені щось не дуже хотілося, щоби він відточував на мені свої навички стрільби.
— Якщо вони спіймають тебе, то спіймають і нас! — гукнув він зі слізьми у голосі.
— Стріляй!
Я знову накинувся на замок. А сирени вили гучніше й гучніше. Але особливістю сирен є те, що вони завжди виють ближче, аніж насправді.
Щось луснуло в стіну наді мною, наче хтось батогом ляснув. Я озирнувся на двері, і у мене кров похолола. То був Бернтсен. Він стояв на порозі, і в його руці димів поліцейський пістолет.
— Наступна куля влучить у тебе, — спокійно сказав він.
Я гепнув той ящик останній раз — і побіг.
Ми ледь встигли перелізти через паркан і зняти наші панчохи, як опинилися у світлі фар поліцейських машин. Як нічого не було, ми невимушено пішли їм назустріч. Вони промчали повз нас і звернули до клубного будинку.
Ми помчали на пагорб, де Бернтсен припаркував своє авто. Сіли й поїхали. Коли ми проїздили повз клуб, я обернувся і поглянув на Олега, який сидів на задньому сидінні. Блакитне світло реклами вихопило з темряви його обличчя, червоне від сліз та тугої панчохи. Він виглядав повністю зламаним і витріщався в темряву поглядом людини, готової померти.
Ніхто з нас нічого не казав, аж поки Бернтсен не заїхав на автобусну зупинку в Сінсені.
— Ну ти й напартачив, Пусто, — сказав він.
— Я не міг знати про замки, — відказав я.
— Це називається підготовка до операції, — сказав Бернтсен. — Оцінка ситуації. Тобі знайомий цей вираз? А тепер ми знайдемо відчинені двері з викрученим замком.
До мене дійшло, що під словом «ми» Трульс мав на увазі поліцію. Слизький тип.
— Я забрав із собою і замок, і завіси, — пирхнув Олег. — Тому це виглядатиме так, наче Туту, зачувши сирени, наклав у штани й чкурнув геть, навіть не встигнувши замкнути за собою двері. А дірки від шурупів — так вони запросто могли лишитися після спроби пограбування, зробленої коли завгодно минулого року, еге ж?
Бернтсен поглянув на Олега в дзеркало заднього виду.
— Вчися у свого колеги, Пусто. А взагалі — не треба. Нам в Осло не потрібні кмітливі крадії.
— Та отож, — піддакнув я. — Але зупинитися на подвійній жовтій лінії на автобусній зупинці та ще й з жмуром у багажнику — це також не дуже розумно.
— Згоден, — сказав Бернтсен. — Тоді виходьте.
— А труп?
— Я сам з Просвердленим розберуся.
— Як?
— Не твоє діло. Ідіть геть!
Ми вийшли, а Трульс Бернтсен на своєму «саабі» рвонув із зупинки, верескнувши колесами. Ми провели його поглядами.
— Відтепер нам слід триматися від цього чувака подалі, — сказав я.
— Чому?
— Він убив людину, Олеже. І має тепер позбутися всіх речових доказів. Спершу йому треба знайти підходяще місце, де сховати труп. Але опісля…
— …йому доведеться позбутися свідків.
Я кивнув. І відчув страшенний депресняк. Та невдовзі мені в голову прокралася оптимістична думка: «Не одному мені погано. Уявляю, як доведеться попотіти Трульсу, щоби надійно сховати труп Туту!»
— Я хотів витратити ці гроші на переїзд до Бергена з Ірен, — сказав Олег.
Я обернувся й глянув на нього.
— Маю можливість вивчати право в тамтешньому університеті. Ірен зараз у Трондхеймі зі Штайном. Я подумував з’їздити туди й умовити її поїхати разом зі мною.
Ми сіли в автобус до міста. Я більше не міг терпіти порожнього погляду Олега. Його треба було чимось заповнити.
— Іди сюди, — сказав я йому.
Готуючи шприц у приміщенні для репетицій, я бачив, як Олег кидав на мене нетерплячі погляди, наче сам хотів цим зайнятися, бо я, на його думку, готував укол надто повільно й незграбно. А коли він закотив свій рукав, я зразу зрозумів причину його нетерплячості: геть уся його рука аж до ліктя була всипана слідами від голки.
— Коли Ірен повернеться, я відразу ж зав’яжу з наркотою, — сказав він.
— Ти маєш власну заначку? — спитав я.
Олег похитав головою:
— Її вкрали.
Тої ночі я навчив його, де і як слід робити правильну заначку.
Трульс Бернтсен чекав більше години у багатоповерховій автостоянці, коли, нарешті, на вільне місце заїхало авто з позначкою, що воно орендоване адвокатською конторою «Бах і Сімонсен». Трульс вирішив, що автостоянка буде найбільш підходящим місцем, і не прогадав: за час його чекання сюди під’їхали лише дві автомашини, а камер спостереження тут не було. Бернтсен побачив, що номер авто був той самий, що він знайшов у довіднику AUTOSYS. Схоже, Ганс Крістіан встав пізно. А може, він і не спав, може, був з якоюсь жінкою. Чоловік, який вийшов з авто, мав русявий хлопчачий чубчик, модний серед бовдурів із Західного Осло, коли Трульс був іще пацаном.